[Я йому кажу, що він, мабуть, не зняв кришку з об’єктива, і він відповідає мені пронизливим іржанням, яке діє мені на нерви, пробуджуючи в уяві пацюків, що ковзають по битому склу.]
Саме так! Авжеж! Кришка! Там була та злопадлюча кришка! Я зірвав її й підніс камеру до очей — я просто дивом знову не впустив її, бо ж руки мені трусилися страшно, а трава б її уже ніколи не відпустила, нізащо, бо наступного разу була б уже напоготові. Але я її не впустив, і вже цілився через видошукач, і бачив вісім каменів. Вісім. Вісімка добре діє. Мряка все ще ворохобилася всередині кола, але відступала. І вітер навкруг мене вщухав.
Я опустив камеру, і їх стало сім. Щось вигулькнуло з темряви, щось, чого я не в змозі описати. Я його бачу — я бачу його у своїх снах, — але не маю достатньо виразних слів для означення цієї гидоти. Пульсуючий шкірястий шолом на відстані моєї простягнутої руки. З жовтими баньками по боках. Баньки… гадаю, то таки були очі, і воно ними дивилося на мене.
Я знову підняв камеру і побачив вісім каменів. Я зробив чи то шість, чи вісім знімків, немов намагався зафіксувати, закріпити їх навічно на їх місцях, але, звісно, нічого не вийшло, я лише спалив камеру. Доку, об’єктив бачив усі камені — я абсолютно певен, що їх також було б видно і в дзеркалі, а може, навіть крізь звичайне віконне скло, — але ж камені неможливо було зафіксувати. Єдине, що може їх визначати, утримувати їх на місці, — це людський розум, людська пам’ять. Та й вони ненадійні, як з’ясувалося. Рахування, торкання й розміщення дієві якийсь час — як на сміх, дії, що загал їх вважає проявом невротичних станів, насправді спрямовані на дотримання порядку у світі, — але рано чи пізно весь вибудований за їх допомогою захист занепадає. А яка ж то важка робота.
І її, з біса, так багато.
Може, ми закінчимо на сьогодні? Я розумію, ще рано, але я дуже втомився.
[Я йому кажу, що, якщо він бажає, я можу виписати йому рецепт на седативний засіб — не дуже потужний, але надійніший за амбієн і лунесту. Якщо не перевищувати дози, ці пігулки допомагають. Він відповідає мені вдячною посмішкою.]
Гарно, це було б дуже гарно. Але, якщо ваша ласка, можу я вас про дещо попросити?
[Я кажу йому, що, звісно, він може.]
Прошу, випишіть мені тоді двадцять, сорок або шістдесят. Це вельми гарні цифри.
* * * * *
[Наступний сеанс]
[Я кажу йому, що вигляд у нього покращав, хоча це далеко від правди. Насправді він скидається на чоловіка, якого ось-ось замкнуть у спецзакладі, якщо він терміново не віднайде способу повернення на свою персональну трасу №117. Розвернутися чи здавати задом, не має значення, але він мусить забратися з того поля. До речі, і я також. Мені вже було наснилося це його поле, котре, якби захотів, я б і сам легко знайшов. Не те щоб я насправді збирався — це вже було б занадто схоже на співучасть у манії пацієнта, — але, якби схотів, знайшов би. Якось серед ночі в минулий вікенд (я теж тоді не міг заснути) мені спало на думку, що я мав би проїжджати повз нього, і не раз, а сотні разів. Бо я сотні разів проїжджав по мосту Бейл Роуд Брідж і тисячі разів повз кладовище «Безтурботні пагорбки» — у шкільному автобусі, який возив нас з сестричкою Шейлою до початкової школи імені Джеймса Ловелла[58]. Тож звісно, що я міг знайти його. Якби схотів. Якщо воно існує.]
[Я питаю, як йому спалося, чи допомогли прописані ліки. Темні кола в нього під очима кажуть мені, що ні, але цікаво, що відповість він.]
Набагато краще. Дякую. І з моїм СНС також трохи краще.
[При цьому його руки — від яких надходить правдивіша інформація — машинально розміщують вазу й коробку з серветками на протилежних кутках прикушеткового столу. Сьогодні Сенді поставила троянди. Він розташовує їх так, що вони утворюють зв’язок між вазою й коробкою. Я питаю, що було після того, як він з’їздив на Акерманове поле з позиченою камерою. Він знизує плечима.]
Нічого. Якщо не рахувати того, що я виплатив тому хлопцю з фотосалону компенсацію за його «Нікон». Невдовзі дійсно почався мисливський сезон, тож у тих гаях насправді небезпечно перебувати, навіть якщо ти вбраний з голови до ніг у щось яскраво-помаранчеве. Хоча мені не віриться, щоб у тих місцях було багато оленів, вважаю, вони тримаються подалі звідти.
Моє СНС-лайно спливло, і я почав знову нормально спати вночі.
Тобто… майже кожної ночі. Траплялися, звісно, сновидіння. У снах я завжди опинявся на тім полі, намагався витягти камеру з трави, але трава її тримала. Чорнота розпливалася з кола, мов олія, а коли я дивився вгору, бачив небо, розколене зі сходу до заходу, і з тієї тріщини лилося жахливе чорне світло… живе якесь світло. І голодне. В цю мить я зазвичай прокидався, весь залитий потом. Іноді з криком.
Потім, на початку грудня, до мене в офіс надійшов лист. На конверті був напис ПЕРСОНАЛЬНО, а всередині — якась маленька річ. Я розірвав конверт, і звідти мені на стіл випав ключик з брелоком. На ньому — літери А.П. Я зрозумів, що це таке, що означають ці літери. Якби там був лист, у ньому було б написано: «Я намагався віднадити тебе. Не моя вина, а може, й не твоя, проте ось тобі ключ, і все, що ним відкриється, — тепер твоє. Ретельно дбай про все».
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Коли впаде темрява» автора Стівен Кінг на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „N“ на сторінці 12. Приємного читання.
TextBook