Розділ «П’єр Буль Міст на річці Куай»

— Уперше бачу, що всі такі одностайні, — стиха промовив полковник Грін. — Треба щось діяти.

Перша частина його зауваження стосувалася таємних служб, з якими підрозділ 316 мав співробітничати. Ці служби часто доходили протилежних висновків, бо працювали ізольовано, ніби між ними була непроникна стіна, і до того ж ревно оберігали монополію своїх методів роботи. Все це неабияк дратувало полковника Гріна, бо на основі здобутих таким чином відомостей він мусив розробляти план акції. Акція — оце й було сферою діяльності підрозділу 316. Полковник Грін був схильний цікавитися теоріями та дискусіями лиш остільки, оскільки вони вели до акції. Він уславився тим, що викладав цю концепцію своїм підлеглим принаймні раз на день. Немало часу та сил ішло в нього на те, щоб з одержаних донесень вилущувати раціональне зерно; причому треба було брати до уваги не тільки сам зміст інформації, а й особливості психології окремих служб, які її надсилали. Отже, він мусив враховувати то надмірний оптимізм, то песимізм, то приховане бажання прикрасити факти, а то й абсолютну нездатність слушно їх тлумачити.

Полковник Грін мав свій погляд на велику, славетну й незрівнянну «Інтеллідженс Сервіс», яка вважала себе суто духовним осередком і систематично відмовлялася співробітничати з виконавськими підрозділами. Вона замкнулась у вежі із слонової кістки, не показувала свої найкоштовніші документи навіть тому, хто міг би з них ефективно скористатись, і, твердячи, що то папери надто таємні, старанно замикала їх у сейфи. Так вони й лежали там роками і зрештою втрачали будь-яку цінність, і тільки далеко згодом, коли та чи та війна ставала лише спомином, дехто з усемогутніх босів «Інтеллідженс Сервіс» визнавав за потрібне перед смертю написати мемуари, звіритися нащадкам і приголомшити їх тим, як колись давно керована ними служба напрочуд спритно викрила всі ворожі плани, як вона наперед і дуже точно визначила місце та час удару противника. Ті передбачення незмінно виявлялися цілком достовірними, бо противник незмінно завдавав удару саме там і саме тоді й здобував так само передбачену перемогу.

Ось такий погляд, може, трохи перебільшений мав полковник Грін, який у розвідці не визнавав мистецтва для мистецтва. Але тепер, бачачи конкретність і майже дивовижну одностайність донесень, які лежали перед ним, не без досади мусив визнати, що цього разу розвідувальні служби виконали справді корисну роботу. На втіху собі він злорадо буркнув, що інформація, подана в донесенні, уже й так відома в цілій Індії. Отож він зіставив різні дані, підсумував і почав думати, як їх використати.

Прокладається залізниця між Бірмою і Таїландом. Будують її шістдесят тисяч союзницьких полонених, зігнані японцями з усіх усюд, і працюють вони в жахливих умовах. Незважаючи на величезні жертви, будова, дуже важлива для ворога, за кілька місяців має бути завершена. Приблизна схема траси додається. В кількох місцях колія пролягає по дерев’яних мостах через річки…

Зробивши з цього свої висновки, полковник Грін відчув, як до нього повертається добрий настрій, і задоволено всміхнувся. Тоді став міркувати далі.

Сіамці дуже незадоволені своїми непроханими покровителями. Японці реквізували в них запаси рису й узагалі поводяться, як загарбники у підкореній країні. Особливо збурені селяни, жителі району залізниці. Чимало старших офіцерів сіамської армії і навіть деякі особи королівського двору встановили таємний контакт із союзниками і ладні підтримати в самій країні антияпонську акцію, на яку погоджуються добровольці-партизани. Вони просять тільки зброї та інструкторів.

«Тут нема чого думати, — вирішив полковник Грін. — Треба негайно засилати в район залізниці своїх людей!»

Дійшовши такого рішення, він замислився над тим, хто б міг очолити таку групу. Після досить прискіпливого розмірковування він викликав до себе майора Шірса, колишнього кавалерійського офіцера, що служив у підрозділі 316 від самого його заснування й був одним з ініціаторів створення цієї організації. Шірс щойно повернувся з Європи, де успішно виконав кілька вельми делікатних місій.

Полковник Грін провів з ним довгу розмову, познайомив його з усіма одержаними донесеннями, а потім у загальних рисах накреслив його завдання.

— Спорядження з собою візьмете небагато, — сказав він, — решту в міру потреби скинемо на парашутах. Щодо самої акції — роздивитесь на місці. Тільки не кваптеся. Як на мене, то краще почекати, доки закінчать залізницю, а потім уже завдавати вирішального удару. Головне — не ризикувати, не сполохати ворога дрібними наскоками.

Пояснювати, в чому полягає акція і яке спорядження для неї потрібне, було зайве. Сенс існування «Компанії Вибух» виключав потребу всіляких додаткових розжовувань.

Передусім Шірс мав налагодити зв’язок із сіамцями, заручитись їхньою прихильністю та лояльністю, а потім розпочати інструктаж партизанів.

— Вважаю, що для початку вистачить трьох чоловік, — запропонував полковник Грін. — Як ви гадаєте?

— Згоден з вами, — відказав Шірс. — У кожному разі, кістяк групи повинен складатися з трьох європейців. Якщо нас буде більше, ми ризикуємо привернути до себе увагу.

— Отже, погодились. Кого думаєте взяти з собою?

— Пропоную Вардена, сер.

— Капітана Вардена? Професора Вардена? А у вас губа не з лопуцька! Ви і він — двоє найкращих моїх офіцерів.

— Може, я не зрозумів, але тут начебто йдеться про важливу місію, сер, — зауважив Шірс спокійно.

— Йдеться про дуже важливу місію, як з дипломатичного, так і з оперативного погляду.