Розділ «П’єр Буль Міст на річці Куай»

— Збудувати міст в іншому місці, сер. Мені здається, десь за милю звідси є таке. Звичайно, треба ще все перевірити…

— Перевірте, Рівзе, — промовив полковник своїм спокійним голосом. — І дайте мені потрібні дані, щоб я міг переконати японців. — Він занотував щось на клаптику паперу, який правив йому за записник. — Що ще, Рівзе?

— Будівельний матеріал, сер. Треба наказати, щоб ретельно добирали дерева! Не такі, які добирали наші солдати спочатку, — щоправда, вони мали на меті зовсім інше. Одначе вибір цього горе-інженера аж ніяк не кращий. Він велить рубати перші-ліпші дерева, анітрохи не дбаючи про те, яка в них деревина — тверда чи м’яка, міцна чи крихка. Чи витримає навантаження, яке на неї ляже. Це просто ганьба, сер!

Полковник знову щось занотував.

— Що ще, Рівзе?

— Це вже я приберіг насамкінець, бо воно найважливіше. Ви вже, як і я, певне, помітили — річка має завширшки щонайменше чотириста футів. Береги високі. Настил мосту лежатиме більш як на сто футів над поверхнею. Погодьтеся — це неабияка споруда. Аж ніяк не дитяча забавка. І що ж? Скільки разів я просив інженера показати проект. А він знай трясе головою, як роблять вони всі, коли їх заженеш на слизьке. Нарешті я запитав його категорично. Так ось, хоч вірте, хоч не вірте, сер, але проекту немає. Він не накреслив жодного плану! І не збирається цього робити. Навіть нібито не розуміє, про що йдеться. Уявляєте собі, він хоче побудувати міст, так наче кладочку перекинути через рівчак. Забити кілька жердин, покласти на них кілька дощок — і край! Такий міст зроду нічого не витримає, сер. Це справді ганьба — бути отаким партачем!

Він так щиро обурився, що полковник Ніколсон визнав за потрібне втішити його.

— Заспокойтеся, Рівзе. Ви правильно зробили, виливши все, що наболіло вам на душі. Я вас дуже добре розумію. Кожен має своє самолюбство.

— Саме так, сер. Щиро признаюся вам, що ладен радніше знову терпіти знущання, ніж брати участь у такому неподобстві.

— Цілком поділяю вашу думку, — сказав полковник і зробив останню нотатку. — Все це надто серйозно, щоб пускати його напризволяще. Обіцяю вам, що я цього так не залишу. Тепер ваша черга, майоре Х’юг.

Майор Х’юг був теж збурений не менше, ніж його колега, хоч загалом мав спокійну вдачу.

— Поки японські наглядачі — а ви погляньте на них, це ж звірюки! — втручатимуться з будь-якого приводу в наші справи й даватимуть свої безглузді накази, нам не вдасться ні забезпечити на будові порядок, ні змусити наших людей працювати по-справжньому. Так, сьогодні вранці я розбив тих, що нагортають залізничний насип, на три групи: перша копала землю, друга носила її, а третя рівняла насип. Я сам визначив кількість людей у кожній групі й розподілив завдання так, щоб узгодити всі роботи між собою.

— Розумію, — схвально сказав полковник. — Своєрідний розподіл праці.

— Саме так, сер… Я ж усе-таки маю сякий-такий досвід у земляних роботах. Перед тим, як стати директором, я працював начальником будови. Копав шахти понад триста футів завглибшки… Отож сьогодні вранці почали мої бригади працювати. Все йшло просто чудово. Ми зробили куди більше, ніж загадали японці. І щоб ви думали? З’являється одна з цих мавп, починає вимахувати руками, горлати й вимагає знов об’єднати всі три групи в одну. Тільки задля того, щоб легше було наглядати… Ідіотизм, та й годі! А наслідок: безладдя, балаган, анархія. Люди заважають один одному, і робота стоїть на місці. Мені аж недобре стало, сер. Та ви погляньте самі!

— Атож, бачу, — підтвердив полковник Ніколсон, обводячи будову пильним поглядом. — Я вже давно помітив цей шарварок.

— І ще одне, сер. Ті бовдури взяли за норму один кубометр землі на душу й не тямлять того, що наші солдати під добрим началом здатні зробити набагато більше. Між нами кажучи, сер, це норма для дитини. Аж ні — нагорнув свій куб, і край. Буває, залишається всього кілька кошів землі, щоб закінчити стиковку двох ділянок, і сонце ще височенько. То що ви думаєте — вони дають наказ вивершити насип? Якраз навпаки — зупиняють роботу. Як же ви хочете після цього, щоб я велів людям працювати далі? Ким я буду тоді в очах моїх солдатів, скажіть мені!

— Ви справді гадаєте, що денна норма занижена? — спитав полковник Ніколсон.

— Та це ж просто сміх, сер, — утрутився Рівз. — У Індії, де клімат такий же несприятливий, як і тут, а грунт ще непіддатливіший, кулі легко вибирають півтора куби.

— Мені теж так здалося, — замислено промовив полковник. — Колись і я керував схожими роботами в Африці. Ми прокладали дорогу. Мої солдати працювали завзятіше… Звичайно, далі так тривати не може, — енергійно закінчив він. — Ви вчинили правильно, повідомивши мене.

Полковник переглянув свої записи, на хвилину замислився й знову звернувся до колег.