Розділ «П’єр Буль Міст на річці Куай»

Капітуляція японців була беззастережна. Увечері англійці святкували перемогу співами, криками «гіп-гіп-ура!» і додатковою порцією рису, яку Сайто, скрегочучи зубами, звелів роздати на підкріплення своєї доброї волі. Того ж таки вечора японський полковник рано зачинився у себе в кімнаті, де оплакував свою зганьблену честь і топив лють у самотній пиятиці, що тривала аж до півночі, а тоді, п’яний як хлющ, без тями повалився на ліжко. До такого стану він доходив лише у виняткових випадках — адже голова в нього була дуже міцна і могла витримувати найдикіші дози.

7

У супроводі своїх постійних радників, майора Х’юга та капітана Рівза, полковник Ніколсон простував до річки Куай уздовж насипу, на якому працювали полонені.

Ішов він повільно. Ніщо не квапило полковника. Одразу після звільнення з в’язниці він здобув ще одну перемогу: зажадав для себе і своїх офіцерів чотири дні цілковитого відпочинку як компенсацію за несправедливе покарання. У Сайто аж кулаки стислися від думки про нову затримку, а проте мусив погодитися. Навіть віддав наказ, щоб з полоненими поводилися по-людському і роз’юшив пику одному зі своїх вояків, бо йому здалося, що той іронічно посміхнувся.

Полковник Ніколсон зажадав чотири вільних дні не тільки для того, щоб відновити сили після того пекла, крізь яке він пройшов, — перепочинок був йому необхідний і на те, щоб як слід усе обмізкувати, зорієнтуватись у ситуації, а також порадитися зі своїм штабом і виробити план спільних дій, як це й має робити кожний сумлінний командир, замість того, щоб кидатись навмання в сумнівні імпровізації, яких він терпіти не міг.

Не багато часу пішло в нього на те, аби зрозуміти, що його солдати здійснювали систематичний саботаж. Х’юг і Рівз, оглядаючи дивовижні наслідки їхньої діяльності, прийшли у справжній захват.

— Який чудовий насип під рейки! — вигукнув Х’юг. — Сер, я сподіваюсь, ви відзначите у своєму наказі по полку тих, хто його будував. Подумати тільки — по ньому має пройти ешелон з боєприпасами!

Обличчя полковника залишилося незворушне.

— Класна робота! — підхопив Рівз, колишній інженер на громадських спорудах. — Жодна нормальна людина не збагне, кому це заманулося прокласти залізницю по цих американських горах. Ви знаєте, сер, я радше погодився б знову воювати проти японців, ніж один раз проїхати такою дорогою.

Полковник так само незворушно запитав:

— Скажіть мені, Рівзе, як інженер, чи, може, на вашу думку, все це хоч трохи знадобитися?

— Навряд, сер, — відповів Рівз по недовгому роздумі. — Куди краще покинути все це казна-що й побудувати нову колію трохи збоку.

Полковник Ніколсон здавався вельми заклопотаним. Тільки кивав головою і мовчки йшов далі. Він поклав собі оглянути весь фронт робіт, перш ніж виробити власну думку.

Підійшли до річки. Гурт полонених — з півсотні майже голих людей, оперезаних лише клаптем тканини, яку видали японці, — копошився біля майбутньої колії. Поруч походжав конвоїр з рушницею на плечі. Трохи віддалік ще одна група копала землю, а інша носила її в бамбукових кошах і вивалювала на насип, позначений білими кілочками. Первісна траса йшла перпендикулярно до крутого берега річки, але завдяки підступній винахідливості полонених її вдалося спрямувати мало не паралельно до берега. Японського інженера на місці не виявилось. Видно було, як він на другому боці річки чогось жестикулює серед інших полонених, яких щоранку перевозили плотами на той берег. Чути було і його вигуки.

— Хто робив розбивку? — запитав полковник, зупинившись.

— Він робив, сер, — відповів молодший сержант англієць, виструнчившись перед командиром, і показав пальцем на інженера. — Робив він, а я тільки трішечки підсобив. Коли він пішов, я тут дещо поправив. Наші з ним погляди не завжди збігаються, сер. — І, скориставшись із того, що вартовий одійшов, молодший сержант хитрувато підморгнув командирові.

Полковник Ніколсон не зреагував на цей вияв порозуміння. Дивився він так само похмуро.

— Я бачу, — сказав крижаним тоном.

Не зронивши більш ані слова, він рушив далі й зупинився біля ще одного сержанта. Той разом з кількома солдатами на превелику силу тягнув на схил величезного корча замість того, щоб просто скинути його вниз у воду. Японський вартовий байдужно стежив за цією роботою.

— Скільки людей працює сьогодні у вашій групі? — владно запитав полковник.