Розділ «П’єр Буль Міст на річці Куай»

— За те, що діється, я не відповідаю, — промовив Сайто. — Міст через річку Куай має бути побудований швидко, і японський офіцер не може терпіти подібних вибриків. Поясніть йому, що я не відступлюсь. А ще перекажіть, що з його вини так поводяться з усіма іншими офіцерами. Якщо цього замало, то й солдатам вилізе боком його твердолобість. Досі я не чіпав ні вас, ні ваших хворих. У своїй доброті я зайшов так далеко, що погодився звільнити їх від робіт. Якщо він упиратиметься й далі, я вважатиму свою доброту за слабкість.

Після цих погроз Сайто відпустив його, і Кліптона відвели до в’язниці. Спочатку лікар здивувався і вжахнувся — до якого стану довели його начальника і як він підупав фізично за такий короткий час! Ледь чутний голос полковника здавався далекою і приглушеною луною колись такої владної мови, яка й досі лунала в Кліптонових вухах. Але все це була лише зовнішня видимість. Дух полковника Ніколсона нітрохи не скоривсь, і слова були знайомі, хоча він вимовляв їх іншим тембром.

Кліптон ішов до полковника з твердим наміром умовити його, але ще з порога зрозумів, що переконати «старого» — річ безнадійна. Він швидко вичерпав наготовані аргументи й замовк. Полковник з ним навіть не сперечався, тільки сказав:

— Передайте всім, що моє рішення безповоротне. Ні за яких обставин я не потерплю, щоб офіцер мого полку працював, як чорнороб.

Кліптон залишив камеру зі змішаним почуттям захоплення й роздратування, він губився в сумнівах і непевності. Як сприймати поведінку полковника: шанувати його, мов героя, чи навпаки — вважати страшенним бовдуром? Він питав себе, чи не доречно було б благати Господа, щоб він щонайскоріше покликав до себе й увінчав ореолом мученика цього небезпечного блазня, чия поведінка загрожувала накликати на ввесь табір іще більші нещастя.

Сайто не брехав. З іншими офіцерами поводились не набагато краще, ніж з їхнім командиром, та й солдати стикалися на кожному кроці з грубощами варти. Повертаючись, Кліптон думав про ту небезпеку, яка загрожувала його хворим.

Як видно, Сайто чекав його повернення; він просто кинувся до лікаря, і в очах його світилася справжня тривога.

— Ну що? — запитав він. Він був тверезий і мав пригнічений вигляд.

Кліптон спробував угадати, як вплине на честолюбство Сайто полковникова позиція, але взяв себе в руки й вирішив виявити твердість.

— Що? Полковник Ніколсон не підкориться силі, його офіцери також. А коли я побачив, як з ним поводяться, я не став його відраджувати.

Лікар сам почав протестувати проти суворого покарання полонених, пославшись на ту ж таки міжнародну конвенцію, потім на Червоний Хрест і врешті не елементарну гуманність, і зайшов так далеко, що порівняв цю жорстокість з убивством. Він чекав різкої відсічі, але її не було. Сайто тільки пробубонів, що все це полковникова вина, і поквапливо рушив геть. У ту хвилину Кліптон помислив, що Сайто, власне, не такий уже й жорстокий і що його дії можна пояснити цілим комплексом страхів: страхом перед власним начальством, яке наполягатиме на швидкому будівництві моста, і страхом перед підлеглими, в присутності яких він «утратив обличчя», показавши себе нездатним змусити полонених слухатися.

Вроджений нахил усе узагальнювати привів Кліптона до висновку, що в цьому клубку страхів — страху перед начальством і страху перед підлеглими — головне джерело всіх людських нещасть. Не встигла в нього сформуватися ця думка, як йому здалося, що він уже десь читав такий афоризм. Він відчув від цього якесь внутрішнє задоволення, яке трохи приглушило його тривогу. Потім став розвивати свої міркування далі і на порозі лазарету дійшов ось до чого: всі інші нещастя, навіть найтяжчі в світі, треба поставити на карб тих, хто не має ні начальства, ні підлеглих.

Сайто, мабуть, добре поміркував. Протягом наступного тижня до в’язня ставилися м’якше, а наприкінці тижня він сам одвідав Ніколсона і запитав, чи той не вирішив нарешті поводитись, як джентльмен. Прийшов він спокійний, з очевидним наміром звернутись до полковникового здорового глузду, але після його впертої відмови обговорювати вже вирішене колись питання знову втратив самовладання і довів себе до шаленства, в якому втратив подобу цивілізованої істоти. Полковника було знову побито, а мавпоподібний кореєць дістав суворий наказ вернутися до нелюдського режиму перших днів ув’язнення. Сайто натовк навіть стражника. Під час таких нападів люті він не тямив себе, отож звинуватив корейця в надмірній поблажливості. В камері він стрибав, як біснуватий, вимахував пістолетом і погрожував, що власноруч застрелить і в’язня, і тюремника, аби відновити дисципліну.

Кліптон, спробувавши ще раз утрутитися, теж дістав по вуху, а з його лазарету вигнали всіх хворих, які були здатні триматися на ногах. їм довелося пхатися до місця праці й цупити там будівельний матеріал, інакше їх би запороли на смерть. Кілька днів на березі річки Куай лютував терор. Полковник Ніколсон відповідав на всі ці звірства гордовитою мовчанкою.

Душа полковника Сайто ніби навперемін уселялася то в містера Хайда, здатного на будь-яку ницість, то у відносно людяного доктора Джекіла[1]. Коли спалах його люті минав, наставав період незвичайно погідного поводження. Полковник Ніколсон діставав тоді не лише цілу порцію їжі, а й добавку, як усі хворі. Кліптонові дозволяли відвідувати й лікувати свого командира, причому Сайто навіть сказав йому, що лікар несе особисту відповідальність за полковникове здоров’я.

Якось увечері японець звелів привести полоненого до своєї кімнати й відіслав варту. Залишившись з в’язнем віч-на-віч, він посадив його, приніс із комори бляшанку американської шинки, сигарети й пляшку добірного віскі. Сказав, що як старий солдат, він у глибині душі просто в захваті від полковникової поведінки, але тепер війна, за яку вони ні один, ні другий не відповідають. Полковник Ніколсон, певне, може зрозуміти, що й він, Сайто, тільки виконує накази свого начальства. А ці накази рішуче вимагають, щоб міст на річці Куай був споруджений у найкоротший термін. І тому він просто зобов’язаний залучити до роботи всі незайняті руки. Полковник відмовився від шинки, сигарет та віскі, але уважно вислухав ці слова. А потім спокійно заявив, що Сайто просто не має найменшого уявлення про те, як узятися до роботи такого масштабу.

І знову повернувся до своїх основних аргументів. Здавалося, ця суперечка триватиме без кінця-краю. Годі було передбачити, чи Сайто захоче міркувати розсудливо, чи знову дасть волю своїй істериці. Він довго сидів мовчки, ніби це питання вирішувалося в якомусь таємничому вимірі Всесвіту. Полковник Ніколсон скористався з цієї паузи, щоб запитати:

— Чи можу я поцікавитись, полковнику Сайто: ви задоволені ходом перших робіт?

Це підступне запитання могло дуже легко спричинити вибух нового сказу, адже роботи запевне почалися невдало, і це було головною турботою Сайто, бо на карту було поставлене не тільки його становище, а й честь. І все ж таки час містера Хайда ще не настав. Сайто втратив упевненість, похнюпив очі й буркнув щось собі під ніс. Потім тицьнув у руку полоненому повну склянку віскі, налив і собі аж по вінця й сказав:

— Бачте, полковнику Ніколсон, я не зовсім певен, що ви мене правильно зрозуміли. Треба, щоб між нами двома не було ніяких недомовок. Коли я казав, що всі офіцери повинні працювати, я не мав на думці вас особисто. Мій наказ стосувався тільки інших…