Розділ «П’єр Буль Міст на річці Куай»

— Жоден мій офіцер не працюватиме, — заявив полковник і поставив склянку на стіл.

Сайто стримав нетерплячий жест і силкувався зберегти спокій.

— Я кілька днів сам сушу над цим голову. Мені здається, я можу підшукати для старших офіцерів яку-небудь адміністративну роботу. Працюватиме тільки молодший офіцерський склад. Так, я гадаю…

— Жоден мій офіцер не працюватиме фізично, — знову відказав полковник Ніколсон. — Обов’язок офіцера — командувати своїми солдатами.

Більше Сайто стримуватись не міг. Та коли полковник знов опинився в камері, не поступившись ні на йоту своїми позиціями — попри спокуси, погрози, удари, майже благання — він був певен, що гра от-от закінчиться і ворог капітулює.

6

А роботи стояли на місці. Коли полковник запитав у Сайто про хід робіт, він улучив у найвразливіше місце й дуже мудро розважив, що біда змусить японця поступитися.

Наприкінці трьох перших тижнів будівництво мосту не тільки не було розпочато, а навіть підготовчі роботи полонені провели так хитро, що саме виправлення допущених промахів вимагало чимало часу.

Британські солдати, розлючені тим, як поводяться з їхнім командиром, чиєю відвагою й непохитністю вони пишалися; озлоблені градом прокльонів і стусанів, які роздавали їм конвоїри, а найдужче обурені тим, що мусять гарувати, як раби, на будові, такій важливій для ворога; виведені з себе тим, що їх одірвали від начальства і позбавили їхньої звичної команди, — так от, британські солдати змагалися між собою, хто працюватиме найгірше, а точніше — намагалися, виявляючи позірний запал, безбожно партачити.

Їхнього саботажницького завзяття не могли стримати ніякі кари, і японський інженер-курдупель іноді аж плакав з розпачу. Щоб постійно стежити за полоненими, вартових було замало, до того ж їм бракувало тями, щоб виявляти саботаж. Розбивку двох відтинків залізничної колії переробляли разів із двадцять. Досить було інженерові на мить одвернутись, як усі його прямі та дуги, розраховані точно за наукою і позначені на землі білими кілочками, перетворювались у справжній лабіринт ламаних, перехрещених під найхимернішими кутами ліній. Щоразу, побачивши це, інженер розпачливо стогнав. Покладені на протилежних берегах річки два кінці колії, які мав сполучити міст, лежали на різних рівнях і їх ніяк не щастило направити одну проти одної. Одна група робітників зненацька починала завзято копати землю, аж поки на цьому місці з’являлося щось ніби кратер, набагато глибший від запланованого рівня. А дурень вартовий при цьому ще й радів, що полонені почали нарешті працювати із запалом. Потім приходив інженер, лютився і лупцював без розбору і полонених, і варту. Останні, зрозумівши, що їх знову пошили в дурні, теж зганяли злість на полонених, але шкоду вже було заподіяно і вимагалося багато годин, ба навіть днів, щоб її виправити.

Іншу групу полонених послали в джунглі рубати дерева для будівництва мосту. Після ретельного добору солдати притягли найпокрученіші й найкрихкіші стовбури. Або ще, на превелику силу звалили лісового велетня, дерево впало в річку, і витягти його було годі. Або ж вибирали дерева, зсередини поточені хробаками і нездатні витримати найелементарнішої обробки.

Сайто щодня з’являвся на будові й виливав свій гнів щоразу брутальніше. Спершу лаявся, потім погрожував і нарешті бив кого попадя; не пощадив навіть інженера, коли той обурено заявив, що робоча сила нікудишня. Він гримав і кляв усіх і все, невтомно вигадував нові варварські способи, щоб нарешті зламати цей глухий опір. Він мордував полонених так, як може мордувати тільки мстивий тюремник, полишений сам на себе й переслідуваний смертельним страхом, що його проженуть за неспроможність. Тих, кого ловили на недбальстві чи на саботажі, прив’язували до дерев, шмагали колючими різками й залишали так на цілі години, закривавлених, виставлених на пал тропічного сонця і на поталу мурашві. З покараними в такий спосіб стикався ввечері Кліптон — їх приносили на руках до лазарету товариші; вони палали в гарячці, а їхні спини були суцільними відкритими ранами. Проте Сайто і після того їх не залишав. Як тільки вони могли переставляти ноги, він знов посилав їх на будову й наказував конвоїрам, щоб ті не спускали з них ока.

Витривалість цих шибайголів не раз зворушувала Кліптона мало не до сліз. Він дивом дивувався, як вони зносять таке мордування. І завжди з-поміж них знаходився один такий, що, залишившись з лікарем на самоті, збирав усі сили, щоб підвестись і, підморгуючи, прошепотіти тим жаргоном, який набув поширення серед усіх полонених у Бірмі й Таїланді: «Цей сраний міст ще не стоїть, доку. Ця срана залізниця ще не везе того сраного мікадо через цю срану річку. Наш сраний полковник має рацію і знає, що робити. Коли побачите його, перекажіть, що ми всі з ним і що срана макака сране англійське вояцтво ще не загнуздала».

Навіть найжорстокіше насильство не досягло ніякого результату. Люди просто призвичаїлися. Приклад полковника Ніколсона п’янив їх дужче, ніж пиво чи віскі, яких вони були тепер позбавлені. Коли декого з них карали так жорстоко, що він не міг працювати і через те йому загрожувала нова розправа, завжди знаходився інший, хто його заступав. Це стало неписаним правилом.

Ще більшої шани, на думку Кліптона, вони заслуговували за те, що вчинили опір і тому солодкавому лицемірству, до якого вдався Сайто тоді, коли вже не знав, що робити, і мусив скрушно визнати, що весь арсенал відомих йому тортур вичерпаний і що його уява вже нездатна вигадати нічого іншого.

Одного дня Сайто розпорядився закінчити роботу раніше, ніж звичайно, щоб, як він сказав, не перевтомити полонених, і звелів вишикувати їх перед своєю канцелярією. А тоді загадав роздати всім рисові хлібці та фрукти, куплені в сусідніх таїландських селах, — як подарунок від японської армії, щоб заохотити бранців до подальшої роботи. Японець відкинув усю свою пиху і почав аж запобігати перед ними. Заявив, що він, так само, як вони, з простолюду, що пишається цим і лише намагається виконати свій обов’язок, щоб уникнути прикрощів для всіх. Доводив, що офіцери, відмовившись працювати, збільшили денну норму кожного з рядових. Він, мовляв, дуже добре розуміє їхнє невдоволення і не має на них зла. На доказ цього він на власну відповідальність і зі щирої прихильності до них знижує денний виробіток. При нагортанні залізничного насипу інженер установив півтора кубометра землі на душу, а він, Сайто, зменшує цю норму до одного куба, що співчуває їхнім стражданням, в яких він анітрохи не винен. Отож він сподівається, що у відповідь на такий приязний жест полонені теж виявлять добру волю і швидко закінчать цю нескладну роботу, яка допоможе наблизити кінець клятої війни.

Свою промову Сайто закінчив майже благально, але його волання залишилися такі ж неефективні, як і побої. Другого дня завдання було виконано. Кожний солдат викопав і переніс рівно один кубометр землі, декотрі навіть більше. Зате звалили її в таке непридатне місце, що це суперечило будь-якому здоровому глуздові.

Нарешті Сайто здався. Він вичерпав усі можливі засоби, але впертість полонених довела його до геть жалюгідного стану. Напередодні своєї капітуляції він бігав табором з диким виразом зацькованого звіра. Пішов навіть на те, що став просити молодших офіцерів, щоб вони самі обрали собі роботу до вподоби, обіцяв їм особливу винагороду й набагато краще харчування. Але всі зосталися незворушними, і перед загрозою інспекції японських властей Сайто ганебно капітулював.

Намагаючись ще якось «врятувати обличчя» й приховати свою цілковиту поразку, він вдався до відчайдушного маневру, але й ця безпорадна спроба не обдурила навіть його власних солдатів. 7 грудня 1942 року, в річницю вступу Японії у війну, Сайто оголосив, що на честь цієї дати він знімає всі покарання. Потім викликав до себе полковника Ніколсона й урочисто заявив йому, що на доказ своєї особливої прихильності звільняє офіцерів від фізичної праці. Натомість він сподівається, що британські командири виявлять вдячність і керуватимуть працею своїх солдатів так, щоб вона стала продуктивною.

Полковник Ніколсон також урочисто запевнив, що він подумає, як це краще зробити. Тепер, коли японці зайняли правильну позицію, він не має жодних підстав перешкоджати планам переможців. Для нього, мовляв, цілком очевидна річ, що в кожній цивілізованій армії офіцери повинні повною мірою відповідати за поведінку своїх солдатів.