Розділ «Як важливо бути поважним»

Елджернон. Я просто в розпачі, тітонько: огірків не знайшлося навіть за готівку.

Леді Брекнел. Та нічого, Елджерноне. Я трохи підживилася пампушками в леді Гарбері, котра тепер живе, як мені здається, собі на втіху.

Елджернон. Я чув, що волосся в неї геть позолотіло від горя.

Леді Брекнел. Воно й справді змінилося кольором. Але з якої причини – я, звичайно, не можу сказати. (Елджернон подає їй чашку чаю.) Дякую. А за обідом тебе чекає приємна несподіванка, Елджерноне. Я вирішила посадити тебе поряд з Мері Фаркер. Вона така гарна жінка і так уважно ставиться до свого чоловіка! Дивитись на них – сама радість.

Елджернон. Боюся, тітонько Оґасто, що мені доведеться відмовитись від приємності бути на обіді у вас.

Леді Брекнел (насуплюючись). Сподіваюся, ти ще передумаєш, Елджерноне. У мене ж весь стіл розладнається. Твій дядечко муситиме обідати в себе нагорі. Хоча, на щастя, він уже призвичаївся до цього.

Елджернон. Мені дуже прикро, і я, правду кажучи, страшно цим розчарований, але щойно надійшла телеграма, що мій бідолашний друг Банбері знов тяжко заслаб. (Переглядається з Джеком.) Вони там вважають, що я повинен до нього приїхати.

Леді Брекнел. Дивно. Цей твій містер Банбері має напрочуд погане здоров’я.

Елджернон. Так, бідний Банбері до того знемігся, що вже ледве дихає.

Леді Брекнел. Мушу сказати, Елджерноне, що, на мою думку, містерові Банбері пора вже зважитись – чи він має жити, а чи померти. Смикатись туди-сюди в такій справі безглуздо. І я не схвалюю модне тепер співчуття фізичним слабакам. Це, як на мене, бридко. Хвороби навряд чи варто підохочувати. Здоров’я – найперший людський обов’язок. Я невтомно товчу це твоєму бідному дядечкові, хоч він не звертає на мої закиди ніякісінької уваги, як свідчить його стан… Що ж, Елджерноне, ти зобов’язаний бути біля ліжка містера Банбері – більш нічого я не скажу. Але я була б тобі дуже вдячна, якби ти від мого імені попрохав містера Банбері піддужати до суботи, бо ж у мене вся надія на твою допомогу в упорядкуванні музичної програми на той вечір. адже то буде останній мій прийом і треба якось підтримати товариську розмову, враховуючи, що при кінці сезону всі вже виговорилися, та й взагалі не дуже багато мали тем для балачок.

Елджернон. Я поговорю про це з Банбері, якщо він ще при пам’яті, і сподіваюся, що до суботи його стан поліпшає. Звісно, з музикою неабиякий клопіт. Ви ж знаєте: коли грають добру музику, її не слухають, а коли грають погану – неможливо розмовляти. Але я покажу вам програму, яка накреслена в мене, тільки попрошу пройти на хвилинку до сусідньої кімнати.

Леді Брекнел. Дякую, Елджерноне, за таку дбайливість. (Підводиться і йде за Елджерноном.) Я певна, що програма буде чудова, якщо з неї вилучити зайвину. Французьких пісеньок я ніяк не можу дозволити. Гості сприймають їх як щось непристойне і обурюються, а це вульгарно, або сміються, що ще гірше. От німецька мова звучить цілком пристойно, я вже переконалася в цьому. Ґвендолен, ходім зі мною.

Ґвендолен. Добре, мамо.

Леді Брекнел і Елджернон переходять до музичної кімнати. Ґвендолен як сиділа, так і далі сидить.

Джек. Чудова погода сьогодні, – правда, міс Ферфакс?

Ґвендолен. Будь ласка, не говоріть мені про погоду, містере Ворзінґ. Коли люди заводять зі мною мову про погоду, я щоразу певна, що вони мають на думці щось зовсім інше. І це діє мені на нерви.

Джек. Я й маю щось інше на думці.

Ґвендолен. Я так і гадала. І я ніколи не помиляюся.

Джек. Я хотів би скористатись короткочасною відсутністю леді Брекнел, щоб…

Ґвендолен. Я саме це й хотіла вам порадити. Мама завела звичку несподівано з’являтись у кімнаті, я вже багато разів звертала її увагу на цю недоречність…