Розділ «Як важливо бути поважним»

Елджернон. Однак ти завжди казав мені, що тебе звуть Ернестом! Я відрекомендовував тебе всім як Ернеста. Ти озивався на ім’я Ернест. І виглядом ти такий поважний, яким і має бути Ернест. Тобі це ім’я личить, як нікому на світі. Безглуздо заперечувати, що Ернест не твоє ім’я. Воно стоїть на твоїх візитках. Ось одна з них. (Витягає візитну картку з портсигару.) «Містер Ернест Ворзінґ, помешкання Б-4, Олбені, Захід». Я збережу її як доказ, що твоє ім’я таки Ернест, якщо ти ще колись надумаєш заперечувати це мені, або Ґвендолен, або ще комусь. (Ховає візитку в кишеню.)

Джек. Ну якщо вже ти так хочеш, то моє ім’я – Ернест у Лондоні й Джек на провінції, а портсигар мені подарували на провінції.

Елджернон. Але все-таки це не прояснює того, чому твоя маленька тітонька Сесілі, що мешкає в Танбридж Велсі, називає тебе дорогим дядечком. Облиш це грання, любий братчику, – викладайся краще до кінця.

Джек. Мій любий Елджі, логіка в тебе чисто мов у того дантиста. Це вкрай вульгарно – говорити, як дантист, коли ти хтось інший. Цим ти вводиш людей в оману.

Елджернон. Але ж дантисти саме це завше й роблять. Годі вже крутить хвостом. Я мушу знати, що воно й до чого. Правду кажучи, я вже давно підозрював, що ти затятий потайний банберист, а тепер уже й упевнився в цьому.

Джек. Банберист? А що це за словечко?

Елджернон. Я тобі розтлумачу сенс цього поняття, як тільки почую від тебе, чому ти Ернест у Лондоні й Джек на провінції.

Джек. Добре, але спершу віддай мені портсигар.

Елджернон. На. (Віддає Джекові портсигар.) Тепер викладай своє пояснення – так, щоб воно виглядало якомога більш неправдоподібно. (Сідає на канапу.)

Джек. Любий мій, в моєму поясненні нема нічого неправдоподібного. Все це зовсім ординарно. Покійний містер Томас Кард’ю, що за досить своєрідних обставин усиновив мене ще зовсім малюком, залишив мені у спадок ті гроші, які я маю, у своєму заповіті й зобов’язав мене бути опікуном його онуки, міс Сесілі Кард’ю. Сесілі, що з поваги називає мене своїм дядечком – чого ти, здається, не годен оцінити, – живе в моїй оселі на провінції під доглядом чарівної гувернантки міс Призм.

Елджернон. А чи не можна поцікавитись, де ця твоя оселя?

Джек. Тобі це знати ні до чого, друзяко. Тебе туди ніхто не запрошує… В усякому разі, вона не в Шропширі.

Елджернон. Я так і думав, мій любий! Я бо двічі банберував по всьому Шропширі. Але все-таки чому ти Ернест у Лондоні й Джек на провінції?

Джек. Мій любий Елджі, я не зовсім певен, чи ти зможеш зрозуміти реальні мої мотиви. Ти для цього надто мало поважний. Коли людина виступає в ролі опікуна, їй доводиться розмірковувати про все у високоморальному дусі. Це стає її обов’язком. А оскільки високоморальний дух не сприяє ані здоров’ю, ані добробуту цієї людини, то вибираючись у Лондон, вона мусить вдавати, ніби їде до свого молодшого брата на ім’я Ернест, що мешкає в Олбені й раз-у-раз потрапляє в різні халепи. Оце тобі й уся правда, щира правда.

Елджернон. Вся правда ніколи не буває щирою. Інакше теперішнє життя було б страшенно нудним, а сучасна література й зовсім не могла б існувати!

Джек. Це було б не так і погано.

Елджернон. Літературна критика – не твоє покликання, мій любий, тож і не встрявай сюди. Облиш її на тих, хто не має університетської освіти. Вони дуже вміло дають собі раду з цим у поточній пресі. За вдачею ти вроджений банберист. Я мав цілковиту рацію, коли так тебе назвав. Ти належиш до найдовершеніших банберистів.

Джек. Та що означають ці твої слова?

Елджернон. Ти вигадав дуже пожиточного тобі молодшого брата на ім’я Ернест, аби мати змогу виїздити до Лондона, коли закортить. А я вигадав неоціненного вічного слабака Банбері, аби мати змогу виїздити на провінцію, коли захочеться.

Джек. Ну й безглуздя!