Розділ «Як важливо бути поважним»

Елджернон. Поїду, якщо ти не задляєшся. Я ще нікого не зустрічав, щоб так довго, як ти, марудився з одяганням, і все невлад.

Джек. Нехай і так, але все одно це краще, ніж вічно бути таким надміру вичепуреним, як ти.

Елджернон. Якщо я деколи занадто вичепурююсь, то це врівноважується тим, що я надміру вихований.

Джек. Твоє марнослав’я сміховинне, твоя поведінка образлива, а твоя присутність у моєму саду й зовсім безглузда. Отож ти маєш встигнути на поїзд о четвертій п’ять, і ця дорога до Лондона, сподіваюсь, буде приємною для тебе. Твоя банберія, як ти її називаєш, не мала особливого успіху. (Іде в будинок.)

Елджернон. А моя думка – що завдяки банберії я дуже багато чого домігся. Я закохався в Сесілі, що для мене головне! Але це все добре, тільки ж як банберити, коли ти голодний? Піду таки приєднаюся до їхнього ленчу. (Рушає до дверей у будинок.)

З будинку виходить Сесілі.

Сесілі. Я обіцяла дядечкові Джеку, що озвуся до вас, тільки якщо ви перший до мене звернетесь. І я не можу зрозуміти, чому ви ні про що мене не питаєте. Боюся, що ви не зовсім такий інтелектуал, яким спершу мені видались.

Елджернон. Сесілі, а чи можу я дістати ленч?

Сесілі. Я дивуюся: так повівшись, ви ще можете дивитись мені в обличчя!

Елджернон. А я залюблений в вас, тож і дивлюся вам в обличчя.

Сесілі. Але як ви зважились накинути такий страшний свій борг на бідного дядечка Джека? Я думаю, що цього вам ніяк не можна вибачити.

Елджернон. Я знаю це, але що робити, коли в мене така кепська пам’ять? Я зовсім забув, що заборгував «Савою» 762 фунти 14 шилінгів 2 пенси.

Сесілі. Що ж, це приємно чути, що у вас погана пам’ять. Добра пам’ять – не та риса в чоловіків, якою захоплюються жінки.

Елджернон. Сесілі, я жахливо зголоднів.

Сесілі. Не розумію, як ви можете бути таким голодним, коли стільки спожили харчів від жовтня місяця!

Елджернон. Ой, та всі ті вечері були ж для бідного Банбері! Вечері о пізній порі – це єдина їжа, яку лікар йому дозволяє.

Сесілі. Тому не дивно, що містер Банбері вічно такий хворий: та ж він щовечора уминає харчів за шістьох чи й вісьмох чоловік!

Елджернон. Я ж про це йому весь час і торочу. Але він вважає, що лікарі краще на цьому розуміються. Він просто схиблений на лікарях.

Сесілі. Щодо мене, то я, звичайно, не хочу, щоб ви голодували, тому я скажу дворецькому принести вам дещицю з ленчу.

Елджернон. Сесілі, ви справжній янгол! Хіба ж можу я не побачити вас ще раз до свого від’їзду?