Розділ «Віяло Леді Віндермір»

Леді Віндермір (повільно вимовляючи слова). Ви поспішили спалити його, не давши мені переконатись, чи то справді мій лист. Я не можу вам вірити. Ви людина, все життя якої оповите брехнею, – як від вас можна сподіватись правди? (Сідає.)

Місіс Ерлін (квапливо). Думайте про мене що завгодно, говоріть проти мене, що хочте, але верніться, верніться до свого чоловіка, якого ви кохаєте.

Леді Віндермір (приглушено). Я його не кохаю!

Місіс Ерлін. Ні, кохаєте, – і ви знаєте, що й він вас кохає.

Леді Віндермір. Він не розуміє, що таке кохання. він розуміється на цьому так само мало, як і ви… Але я бачу, про що вам ідеться. Повернути мене назад – це було б великим виграшем для вас. Сили небесні! Ото було б тоді життя у мене! Жити з ласки жінки, яка не знає ні милосердя, ні жалощів, жінки-негідниці, спілкування з якою ганьбить, а знайомство принижує, жінки, яка вклинилася поміж чоловіком та його дружиною!

Місіс Ерлін (з жестом розпачу). Леді Віндермір, леді Віндермір, не кажіть таких жахливих слів! Ви й не уявляєте, які жахливі ці слова, жахливі й несправедливі. Вислухайте мене, ви повинні вислухати! Тільки верніться до свого чоловіка, і я обіцяю вам ніколи більш не спілкуватися з ним ні під яким приводом… ніколи не бачитися з ним… ніколи не встрявати ні в його життя, ані у ваше. Гроші, які він давав мені – він давав не з любові, а з ненависті, не з пошані до мене, а з презирства. Вплив, який я на нього маю…

Леді Віндермір (підводячись). А-а, то ви визнаєте, що маєте на нього вплив!

Місіс Ерлін. Так, і я вам скажу, на чому тримається цей мій вплив. На його коханні до вас, леді Віндермір.

Леді Віндермір. Ви гадаєте, що я повірю в це?

Місіс Ерлін. Ви повинні повірити! Бо це правда. Саме кохання до вас примусило його скоритись… тиранії чи там погрозам – назвіть це як завгодно. Але в основі всього цього – його кохання до вас. Його бажання врятувати вас від… від сорому – справді, від сорому й ганьби.

Леді Віндермір. На що це ви натякаєте? Ви дозволяєте собі так зухвало висловлюватись! Що у мене спільного з вами?

Місіс Ерлін (знічено). Нічого. Я знаю це… Але послухайте мене: ваш чоловік вас кохає… і таке кохання ви ледве чи спізнаєте ще коли в житті… ні, ніколи більше вам такого кохання вже не спізнати!.. І якщо ви це почуття відштовхнете від себе, може настати такий день, коли ви зголоднієте за коханням, але ніхто його вам не подарує, ви благатимете за ним, але до благань ваших ніхто не прислухається… О, та Артур же кохає вас!

Леді Віндермір. Ви називаєте його на ім’я?! І ви мені кажете, що між вами нічого такого нема?

Місіс Ерлін. Леді Віндермір, присягаюсь небом, що ваш чоловік анічим не завинив перед вами! А я… та якби мені тільки спало на думку, що у вас може з’явитись така жахлива підозра, то я б радше себе життя позбавила, аніж підступила близько до вас чи до нього!.. Так, я б себе життя позбавила, і навіть з радістю. (Підходить до канапи праворуч.)

Леді Віндермір. Ви говорите так, наче у вас є серце. Але такі жінки, як ви, не мають серця. Воно вам не потрібне. Вас купують і продають. (Сідає.)

Місіс Ерлін (здригається, так наче від болю. Потім стримує себе і підступає ближче до того місця, де сидить леді Віндермір. Говорячи вона простягає до неї обидві руки, але не насмілюється її доторкнутись). Думайте про мене, що собі хочте. Я не варта навіть краплини чийогось жалю. Але не губіть через мене своє таке гарне юне життя! Ви не знаєте, яка доля вас чекає, якщо ви негайно не покинете цього будинку. Ви не знаєте, що це таке – опинитись у пастці, коли тебе зневажають і беруть на глузи, коли ніхто не хоче з тобою спілкуватись… коли всі тебе цураються! Відчути, що перед носом у тебе зачиняють двері, що ти мусиш вповзати бридкими бічними ходами, остерігаючись, що ось-ось із тебе можуть здерти машкару, і раз-у-раз чути насміх над собою, найжахливіший на світі насміх, що куди більш допікає, ніж усі сльози, пролиті у світі. Ви не знаєте, що це таке. Людина раз розплачується за свій гріх, а тоді знов і знов за нього мусить платити, і так ціле своє життя. Ви не повинні цього зазнати. Що ж до мене, то коли страждання – це спокута, тоді я в цю хвилину спокутую всі свої провини, які вони там не були, бо сьогодні завдяки вам я відчула, що в мене є серце, якого я не мала, але відчула й те, як воно в мене розбилося. Та нехай це все мине. Я, можливо, і занапастила своє життя, проте я нізащо не дозволю вам таке саме зробити з вашим життям. Ви… що ж, ви ще, власне, дівчатко, і ви можете пропасти. Ваш розум – не такий, що допоміг би жінці відстояти своє місце у світі. У вас не стане для цього ні кмітливості, ані мужності. Ви не витерпите безчестя! Ні! Вертайтесь, леді Віндермір, до чоловіка, котрий вас кохає і котрого ви кохаєте. У вас є дитина, леді Віндермір. Вертайтесь до цієї дитини, яка, може, навіть і зараз – з плачем чи сміхом, але кличе вас до себе. (Леді Віндермір підводиться.) Бог дарував вам це дитинча. І вимагає, щоб ви забезпечили йому щасливе життя, щоб ви подбали про нього. Що ви зможете відповісти Богові, якщо через вас життя дитяти буде скалічене? Вертайтесь до свого дому, леді Віндермір… Ваш чоловік кохає вас! Від кохання до вас він ніколи й на хвильку не відступався. Але навіть якби він хоч би і тисячу разів зрадив вас – усе одно ви повинні залишитися зі своєю дитиною. І якби він брутально повівся з вами – ви повинні залишитися з дитиною. І якби він був жорстокий до вас – ви повинні залишитися з дитиною. Навіть якби ваш чоловік вас покинув – ваше місце разом з вашою дитиною. (Леді Віндермір заливається плачем і затуляє долонями обличчя. Місіс Ерлін кидається до неї.) Леді Віндермір!

Леді Віндермір (безпорадно, мов дитина, простягає руки до місіс Ерлін). Одвезіть мене додому! Одвезіть мене додому!

Місіс Ерлін (поривається обійняти леді Віндермір, але в останню мить стримує себе. Лице її проймає радість). Їдьмо! Де ваш плащ? (Підхоплює його з канапи.) Ось він. Одягайтесь. Бігма!

Вони підходять до дверей.

Леді Віндермір. Стійте! Чуєте оно голоси?