Розділ «ПОВСЮДИ КРОВ»

— Ренні слухає. Що вам потрібно, полковнику Кокс?

Він послухав, посмішка в нього трохи прив'яла.

— Звідки мені знати, що ви кажете правду?

— Він ще послухав, а потім, не попрощавшись, вимкнув телефон. Якусь хвилину сидів насуплений, переварюючи щойно почуте. Потім підняв голову і заговорив до Рендолфа.

— У нас є лічильник Ґайґера? Може, у протиатомному сховищі?

— Бігме, я не знаю. Ел Тіммонс, либонь, знає.

— Знайди його і хай пошукає.

— Це важливо? — спитав Рендолф, і одночасно з ним Картер. — Це радіація, бос?

— Непокоїтися нема про що, — відповів Великий Джим. — Як сказав би Джуніор, він просто намагається мене дуронути. Я цього певен. Але все'дно пошукайте той лічильник Ґайґера. Якщо він у нас є — і досі працює! — принесіть його мені.

— Окей, — сказав Рендолф, вигляд він мав зляканий.

Тепер Великий Джим уже шкодував, що не дав цьому дзвінку перемкнутися на голосову пошту. І не притримав язика за зубами. Ширлз такий, що може почати про це патякати, підуть чутки. Бігме, та й Рендолф точнісінько такий же теліпало. А це, либонь, усього лиш таким чином той мідноголовий нікчемаха намагався спаплюжити йому такий чудовий день. Найважливіший день його життя, можливо.

Фредді Дентон, бодай який він там мав розум, принаймні не забув про насущне питання.

— Містере Ренні, о котрій годині ви хочете, щоб ми вдарили на студію?

Великий Джим подумки пробігся по тому, що йому було відомо про графік Дня побачень, і усміхнувся. Усмішка вийшла натуральною, його трохи замаслений писок розтягнувся від щирого задоволення, показавши дрібні зуби.

— О дванадцятій. На той час усі якраз клепатимуть язиками на шосе 119 і місто стоятиме порожнє. Отже, ви атакуєте і викурите тих нікчемах, що сидять на нашому пропані, ополудні. Точно, як у якомусь старому доброму вестерні.

О чверть по одинадцятій того четверга на південь по шосе 119 котився фургон «Троянди-Шипшини». Завтра тут усе буде забито автомобілями, повітря тхнутиме вихлопами, але сьогодні ця дорога була лячно порожня. За кермом перебувала особисто Розі.

Ерні Келверт їхав пасажиром. Між ними на капоті моторного відсіку примостилася Норрі, міцно стискаючи в руках свій скейтборд, усіяний наліпками з логотипами давно забутих панк-гуртів на кшталт «Мертвих молочарів» чи «Шталаг-17»[399].

— Повітря таке гидотне, — сказала Норрі.

— Це Престіл, любонько, — відгукнулася Розі. — Біля межі з Моттоном річка перетворилася на якесь велике смердюче болото. — Вона розуміла, що причина не тільки у випарах помираючої річки, але вголос нічого про це не сказала. Вони мусять дихати, тож нема їм сенсу переживати, що саме вони вдихають. — Ти балакала з матір'ю?

— Ага, — кивнула похмуро Норрі. — Вона приїде, але не в захваті від цієї ідеї.