Розділ «ЗЛОМЛЕНІ»

— Залишишся ночувати в нас, Джуніоре. Треба за тобою поспостерігати.

— Але ж я в порядку, хіба ні? У мене знову боліла голова перед цим… тобто страшенно боліла… але все вже пройшло. Я ж у порядку, правда?

— Зараз я тобі нічого ще не можу сказати, — відповів Расті. — Мені треба поговорити з Терстоном Маршаллом і продивитися деякі книги.

— Чувак, той мужик ніякий не доктор. Він викладач англійської.

— Може, й так, але тобі він все зробив як слід. Краще, ніж ви йому з Френком, наскільки мені відомо.

— Та ми просто трохи погралися, — змахнув недбало рукою Джуніор. — Крім того, для тих дітей ми все зробили бобре, хіба ні?

— Тут я тобі не можу заперечити. А тепер, Джуніоре, просто розслабся, відпочивай. Чому б тобі не подивитися трохи телевізор?

Джуніор подумав-подумав і запитав:

— А що на вечерю?

За даних обставин єдине, що Расті міг придумати для зменшення набряку в тому, на що перетворився мозок Джуніора, були ін'єкції манітолу. Він витяг з дверей картку й побачив причеплену до неї написану незнайомим петлястим почерком нотатку:

Дорогий д-ре Еверет. Як щодо манітолу для цього пацієнта? Я не можу прописувати, не маю поняття про правильну кількість.

Терсі.

Расті дописав унизу потрібну дозу. Джинні мала рацію: Терстон Маршалл цінне надбання.

Двері до палати Великого Джима були прочинені, але кімната стояла порожня. Його голос доносився з улюбленої дрімальні покійного доктора Гаскелла, і Расті рушив до кімнати відпочинку. Йому не спало на думку поглянути на картку Великого Джима, недбалість, про яку він невдовзі пожалкує.

Великий Джим, повністю одягнений, сидів біля вікна, тримаючи біля вуха слухавку, попри те, що плакат на стіні зображав великий яскраво-червоний мобільний телефон, перекреслений великим і теж червоним X, щоб зрозуміли навіть малописьменні. Расті подумав, що отримає велике задоволення, наказавши Великому Джиму припинити телефонну розмову. Звісно, це політично некоректний спосіб розпочинати процес, який мусить стати водночас медоглядом і дискусією, але саме це він і збирався зробити. Він уже було зробив крок уперед, та враз став. Похололий.

У пам'яті ясно спливло: він не може заснути, піднімається, щоб піти з'їсти Ліндиного пирога з журавлиною й помаранчами, чує тихе скиглення Одрі, що доноситься зі спальні дівчаток. Іде туди подивитися на своїх Джей-Джей. Сидить на ліжку Дженні під плакатом її янгола-хранителя — Ганни Монтани.

Чому ці спогади так забарилися? Чому все це не пригадалося йому під час його візиту до Великого Джима, в його домашньому кабінеті?

«Бо я тоді не знав про вбивства; тоді я переймався тільки пропаном. А також тому, що у Дженілл не було ніякої епілепсії, вона просто перебувала в стадії швидкого сну. Просто балакала уві сні».

«У нього золотий бейсбольний м'яч, тату. То поганий м'яч».

Навіть минулої ночі, у трупарні, йому не зринули ці спогади. Тільки тепер, коли вже майже зовсім пізно.