Розділ «ЗЛОМЛЕНІ»

— Тварина, рослина чи мінерал? — питає він.

— Ніщо з цього, — відповідає Барбі.

— Як таке може бути, щоб ніщо? Воно мусить бути чимось таким.

— А от і ні, — каже Барбі. Він загадав Папу Смерфа[390].

— Ти мене піддурюєш.

— Аж ніяк.

— Ти ж мусиш.

— Перестань каверзувати та починай ставити запитання.

— А підказку можна?

— Ні. Це моє перше тобі «ні». Залишилося ще дев'ятнадцять.

— Та почекай ще хоч хвильку. Так нечесно.

Ми залишимо їх самих тягнути лямку наступних двадцяти чотирьох годин, добре? Давай прокладемо наш маршрут повз усе ще теплу купу попелу там, де ще недавно містилася редакція «Демократа» (овва, того, що вже не служить «Маленькому місту, схожому на чобіток»), повз Сімейну аптеку Сендерса (закурену, проте все ще на своєму місці, хоча сам Енді Сендерс ніколи більше не увійде в її двері), повз книгарню та «Maison des Fleurs» Леклерка, де вся флора помирає або вже померла. Давай промайнемо під мертвим світлофором, що висить над перехрестям шосе 117 та 119 (ми його трішки зачепили, він легенько гойдається і знову застигає), а далі через автостоянку «Фуд-Сіті». Ми безшумні, як дихання сплячої дитини.

Великі передні вітрини «Фуд-Сіті» затулено реквізованими з лісоскладу Теббі Моррела диктовими щитами, Джек Кейл з Ерні Келвертом позмивали з долівки найбрудніші калюжі, проте в супермаркеті все ще панує гидотний безлад, коробки й пакети з сухими продуктами позакидано абикуди способом «від паркану до обіду». Залишки товару (тобто те, що не вивезли візками до різних людських комор або до гаража позаду поліцейської дільниці) абияк валяються на полицях. Пивний кулер і кулер безалкогольних напоїв, а також холодильник для морозива стоять потрощені. Різко смердить розлитим вином. Саме цей залишковий хаос і є тим, що Великий Джим хоче, аби побачили його нові — і переважно вкрай молоді — кадри доглядачів правопорядку. Він хоче, аби вони собі уявили, що все місто може стати схожим на цей маркет, і він достатньо досвідчений, аби розуміти, що йому не треба про це промовляти вголос. Вони самі второпають суть: ось що трапляється, коли пастух не виконує своїх обов'язків і стадо охоплює паніка.

Чи треба нам слухати його промову? Та ні. Ми послухаємо Великого Джима завтра ввечері, і цього буде достатньо. Крім того, кожний, і ми також, добре знає, як це відбувається; дві великих спеціальності Америки — демагогія і рок-н-рол, і всі ми цього добра наслухались свого часу достатньо.

А втім, перш ніж піти звідси, ми розглянемо обличчя його слухачів. Зауваж, які вони піднесені, а потім пригадай, що багато з них (скажімо, Картер Тібодо, Мікі Вордло, Тодд Вендлештат та інші) — це розбишаки, у котрих у школі жодного тижня не минало без покарання сидінням після занять за порушення порядку на уроках або бійки в туалеті. Але Ренні їх гіпнотизує. Ніколи він не був достатньо переконливим тет-а-тет, натомість перед натовпом… це збуджує, як гаряче ча-ча-ча, як любив казати Клейтон Брессі в ті дні, коли в його мозку ще залишалося кілька працюючих клітин. Великий Джим каже їм «тонка голуба лінія поліції на варті закону» та «гордість стояти пліч-о-пліч з колегами-офіцерами» та «місто покладається на вас». І всякі інші речі. Хороші речі, які ніколи не втрачають своєї чарівливості.

Великий Джим переключається на Барбі. Він каже їм, що друзі Барбі все ще діють, сіють чвари, підбурюють до розбрату заради їхніх злих цілей. Понизивши голос, він каже: «Вони намагатимуться дискредитувати мене. Їхня брехня бездонна».

Ці його слова зустрічає гнівний гомін.

— Чи слухатимете ви цю брехню? Чи потуратимете їм у дискредитації мене? Чи дозволите нашому місту потерпати без сильного лідера в той час, коли він так нам потрібен?

Звісно, у відповідь лунає гучне НІ! І, хоча Великий Джим продовжує (як більшість політиків, він вірить не тільки в надування бульбашок, але і в те, що їх треба розфарбовувати), на цім ми можемо його полишити.

Гайда цими безлюдними вулицями до пасторату Конго. Поглянь-но! Он дехто, з ким ми можемо прогулятись поряд: тринадцятирічна дівчинка, одягнена у вицвілі джинси й олдскульну майку скейтерів «Крилатий Химерник»[391]. Куди й поділася цього вечора з обличчя Норрі Келверт зневажлива гримаса крутої бунтівниці, постійне джерело відчаю її матері. Її місце заступив зачудований вираз, котрий робить Норрі схожою на восьмирічну дівчинку, якою вона й була зовсім недавно. Ми слідуємо за її поглядом і бачимо величезний повний місяць, що пнеться вгору з-поза хмар на східному обрії міста. За формою і кольором він — точно як свіжорозрізаний рожевий грейпфрут.