Розділ «ПОПЕЛИЩЕ»

Горес натягнув поводок, загарчавши на Великого Джима. Великий Джим презентував невеличкому собаці зневажливий погляд.

— А якщо вони не підуть звідси добровільно, даю вам дозвіл вхопити їх і закинути за капот найближчого поліцейського автомобіля.

— Ми ще не закінчили, — промовила Джулія, наставивши на нього палець. Тепер уже й вона також почала плакати, але сльози в неї текли надто гарячі, надто болючі, щоби бути слізьми смутку. — Ми ще не закінчили, ти, сучий сину.

Усмішка Великого Джима відродилася знов. Блискуча, як лак його «Гаммера». І така ж чорна.

— Закінчили, — промовив він. — Питання вирішено.

Великий Джим вирушив назад, до пожежі — він хотів додивитися це видовище, поки геть нічого не залишиться від газети цієї пронози, окрім купки попелу — і ковтнув повне горло диму. Раптом серце зупинилося йому в грудях і світ поплив навкруг нього, немов увімкнувся якийсь спецефект. Потім його тикер знову завівся, але нерегулярними тривожними ривками, аж він задихнувся. Він ударив себе кулаком у лівий бік грудей і сильно кашлянув — швидкий принагідний засіб при аритмії, якому його колись навчив доктор Гаскелл.

Спершу серце продовжувало галопувати з перебоями (гуп… пауза… гуп-гуп… пауза), але невдовзі воно повернулося до свого нормального ритму. Лише на мить він уявив його собі загрузлим у тугій кулі з жовтого жиру, немов упольована жива істота, що намагається вирватись на волю раніше, ніж задихнеться. Але швидко відштовхнув це видиво геть.

«Зі мною все гаразд, просто трохи перетрудився. Нема кращих ліків за семигодинний сон».

Підійшов шеф Рендолф із портативною помпою на своїй широкій спині. З обличчя йому скрапував піт.

— Джиме, з тобою все гаразд?

— Усе чудово, — відповів Великий Джим. Та так воно й було. Він почувався чудово. Перебував у кульмінаційному пункті свого життя, де втілювався шанс досягти тієї величі, на яку, як сам знав, він був здатен. Ніяка членососка, ніякий сраний тикер не позбавить його цього шансу. — Я просто втомився. Я просто працював майже зовсім безперервно.

— їдь додому, — порадив Рендолф. — Ніколи не думав, що дякуватиму Богові за Купол, і зараз не кажу цього, але він принаймні дає захист від вітру. Ми тут упораємося. Я послав людей на дахи аптеки й книгарні на випадок, якщо іскри й туди залетять, тож рушай і…

— Яких людей? — Його серцебиття вирівнювалося, вирівнювалося. Добре.

— Генрі Моррісона і Тобі Велана на книгарню. Джорджі Фредеріка і одного з цих нових хлопців на аптеку. Котрийсь із Кіл'янів, я гадаю. З ними зголосився піти й Роммі Берпі.

— Рація при тобі?

— Звичайно.

— І Фредерік у себе має?

— Усі штатні мають.

— Скажи Фредеріку, щоб тримав на оці Берпі.

— Роммі? Навіщо, заради Бога?