Розділ «ПОПЕЛИЩЕ»

— Якщо ви його звідти визволите, — встряв Расті, — що ви з ним робитимете? Ви ж не можете застосувати до нього Програму захисту свідків.

— Не знаю, — зітхнула Джекі. — Знаю лише, що Президент наказав йому перебрати владу, а Великий Мудак Джим Ренні повісив на нього вбивства і він таким чином не зміг виконати наказ.

— Не треба нічого робити прямо зараз, — сказав Расті. — Навіть намагатися з ним побалакати. Тут, у цій грі, на кону стоїть дещо інше і воно може змінити геть усе.

Він розповів їм про лічильник Ґайґера — як той потрапив до нього, кому він його передав і що, за словами Джо Макклечі, той з його допомогою знайшов.

— Ну, не знаю, — з сумнівом промовила Стейсі. — Занадто гарно це виглядає, щоби бути правдою. Хлопцю Макклечі… скільки? Чотирнадцять?

— Гадаю, тринадцять. Але він кебетливий хлопець, і якщо каже, що вони зафіксували різке підвищення радіації на дорозі Чорна Гряда, я йому вірю. Якщо вони дійсно знайшли ту штуку, котра генерує Купол і ми зможемо її заглушити…

— Тоді все скінчиться! — вигукнула Лінда, просяявши. — І Джим Ренні завалиться, як… як продірявлена повітряна куля «Мейсі»[340] на День подяки.

— Миленько, — зауважила Джекі Веттінгтон. — Аби таке показували по телевізору, я, можливо, у це навіть повірила б.

— Філе? — погукав Енді. — Філе!

Йому довелося підвищити голос, щоби бути почутим. Бонні Нанделла зі «Спокутою» на максимальній гучності якраз співали «Моя душа — свідок». Від усіх отих їхніх схлипів «ву-ву» та «вуа-є» в нього трохи паморочилось в голові. Збивало з пантелику навіть яскраве освітлення всередині радіостанції РНГХ; аж поки він не опинився під тутешніми люмінесцентними світильниками, Енді не уявляв собі, в якому присмерку перебуває тепер весь Мілл. І як сильно він устиг до нього звикнути.

— Майстре?

Нуль відповіді. Він поглянув на телеекран (канал Сі-Ен-Ен із вимкнутим звуком), потім крізь довге вікно подивився у приміщення студії. Там теж горіли лампи і працювало все обладнання (від цього йому стало трохи моторошно, хоча Лестер Коґґінс був якось пояснював йому з превеликою гордістю, як усім тут керує комп'ютер), але не видно було ніяких ознак Філа.

Раптом Енді відчув різкий запах поту, застарілого, прокислого. Обернувся — а ось і Філ, стоїть за ним впритул, немов щойно вигулькнув просто з якоїсь діри в підлозі. В одній руці він тримав щось схоже на пульт управління гаражними воротами. У другій — пістолет. І пістолет цей було націлено Енді в груди. Кісточка того пальця, що обіймав спусковий гачок, аж побіліла, а дуло злегка тремтіло.

— Привіт, Філе, — привітався Енді. — Тобто Майстре.

— А що ти тут забув? — запитав Майстер Буші. Від нього потужно тхнуло дріжджовим духом поту. Джинси і майка з логотипом РНГХ на нім були невимовно брудними. Ноги босі (спишемо на це його безшумне прибуття) і закаляні грязюкою. Волосся востаннє він мив, либонь, рік тому. Чи й давніше. Найгірше виглядали його очі, налиті кров'ю, неспокійні. — Давай, кажи мені швидко, ти, старий хер, бо інакше більше нікому, нічого й ніколи не зможеш розказувати.

Енді, котрий лише нещодавно випадком уникнув смерті від рожевої водички, сприйняв погрозу Філа спокійно, ба навіть мало не благодушно.

— Роби все, що тобі забажається, Філе. Тобто Майстре.

Майстер здивовано звів угору брови. Очі його дивилися осовіло, але зацікавлено.

— Ато?

— Абсолютно.