Розділ «ПОПЕЛИЩЕ»

— Так, Сендерсе. Так і є, — він забрав люльку. — Гарна штука, чи як?

— Дивовижна штука.

— Христос повертається на Гелловін, — сказав Майстер. — А може, кількома днями раніш; не можу точно сказати. Гелловінський сезон уже розпочався, ти ж розумієш. Відьомський, курва, сезон. — Він передав Енді люльку, а тоді показав рукою, в якій тримав гаражний пульт. — Ти оте бачиш? Угорі, наприкінці галереї? Понад дверима складської частини?

Енді придивився.

— Що? Отой білий ґуґель? Глина, чи що?

— То не глина, Сендерсе, — усміхнувся Майстер. — То Тіло Христове.

— А що то за дроти звідти тягнуться?

— Судини, крізь котрі Кров Христова тече.

Енді поміркував над цією концепцією і дійшов висновку, що вона просто блискуча.

— Гарно, — він ще трохи поміркував. — Я люблю тебе, Філе. Тобто Майстре. Я радий, що прийшов сюди.

— Я теж, — відповів Майстер. — Слухай, хочеш покатаємося? У мене тут десь є машина, здається, але самого мене трохи кумарить.

— Авжеж, — кивнув Енді й підвівся. Світ на якусь мить чи пару секунд поплив, але потім стабілізувався. — Куди ти хочеш поїхати?

Майстер йому розповів.

Джинні Томлінсон спала за стійкою рецепції, поклавши голову на журнал «Люди»[342] — Бред Пітт і Анджеліна Джоллі вовтузяться серед хвиль у прибої на якомусь сексапільному острівці, де офіціанти підносять тобі напої з увіткнутими в них парасольками. Коли щось розбудило її за чверть до другої вранці середи, піднявши голову, вона побачила, що перед нею стоїть примара: високий сухоребрий чоловік із проваленими очима і волоссям, яке стирчить на всі боки. На ньому була майка з логотипом РНГХ і джинси, що ледь не сповзали з його пісних стегон. Спершу вона було подумала, що їй сниться кошмар про ходячих мертвяків, але потім відчула його дух. Ніякий сон не міг так гидко тхнути.

— Я Філ Буші, — промовило з'явище. — Я прибув по тіло моєї дружини. Я хочу її поховати. Покажіть мені, де вона.

Джинні не сперечалася. Вона віддала б йому геть усі тіла, аби лиш його спекатись. Вона провела його повз бліду Джину Буффаліно, котра застигла біля шпитального візка, тривожно дивлячись на Майстра. Коли той обернувся, щоб поглянути на неї, вона відсахнулась.

— Маєш гелловінського костюма, дитинко? — поцікавився Майстер.

— Та-ак…

— Ким ти будеш?

— Гліндою[343], — ледь спромоглася на відповідь дівчина. — Хоча, гадаю, навряд чи я поїду на вечірку. Вона буде в Моттоні.