Розділ «ПОПЕЛИЩЕ»

— Навіть якщо він дійсно щось знає, яка з того користь? — спитала Лінда. — У нас тут уже встановився мало не диктаторський режим. Я оце лише зараз це починаю розуміти. Гадаю, від цього я тепер і гальмую.

— Від цього не тупішаєш, а стаєш довірливим, — заперечила Джекі. — І в нормальний час довірливість — добра річ. А щодо полковника Барбари, ми не дізнаємося, якого добра нам від нього можна чекати, поки самі не спитаємо. — Вона помовчала. — Та й не в тому річ, розумієте. Він не винний. Ось у чому річ.

— А якщо вони його вб'ють? — рубонув Расті. — Застрелять під час спроби втечі?

— Я майже цілком певна, що цього не станеться, — заперечила Джекі.

— Великий Джим бажає утнути показовий суд. Така балачка точиться в дільниці, — кивнула Стейсі. — Вони хочуть спершу переконати людей, нібито Барбара сплів, мов той павук, якусь широку мережу змови. А вже потім його стратити. Проте навіть при найбільшій швидкості їм на це потрібні дні й дні. Тижні, якщо нам пощастить.

— Нам не пощастить, — проказала Лінда. — Аж ніяк, якщо Ренні захоче діяти швидко.

— Може, ти й права, але Ренні спершу мусить пройти через призначені на четвер надзвичайні міські збори. А ще він забажає допитати Барбару. Якщо Расті знає, що Барбара був з Брендою, значить, і Ренні про це знає.

— Звісно, що знає, — зауважила дещо гарячково Стейсі. — Бренда й Барбара були разом, коли той показував Джимові лист Президента.

Майже на хвилину запанувала мовчанка, поки вони про це міркували.

— Якщо Ренні щось приховує, — ніби сама до себе проказала Лінда, — йому потрібен час, щоб цього позбавитися.

Джекі розсміялася. Посеред напруження, що було зависло у вітальні, цей її сміх прозвучав, як вибух.

— Щасти йому. Що б там не було, а йому не вдасться закинути Це до кузова вантажівки й вивезти кудись геть із міста.

— Щось пов'язане з пропаном? — запитала Лінда.

— Можливо, — кивнув Расті. — Джекі, ви, здається, служили в збройних силах?

— В армії. Два строки. Військова поліція. У жодних бойових операціях участі не брала, хоча поранених бачила доста, особливо під час другого строку. Вюрцбург, Німеччина, Перша піхотна дивізія. Знаєте, Велика червона одиниця[339]? Здебільшого я придушувала бійки в барах або відбувала варту при шпиталі. Я знаю хлопців цього типу і багато віддала б за те, щоб витягти Барбару з камери та перетягти на наш бік. Президент не дарма наділив його повноваженнями. Чи то намагався. — Вона якусь хвильку помовчала. — Мусять бути способи силою визволити його звідти. Це варто обміркувати.

Дві інших жінки — офіцери поліції, але одночасно й матері — нічого на це не сказали, але Лінда знову гризла нігті, а Стейсі смикала себе за волосся.

— Я розумію, — промовила Джекі.

Лінда мотнула головою.

— Поки в тебе не буде власних дітей, котрі вранці сплять нагорі, поки ти готуєш їм сніданок, котрі цілком залежать від тебе, нічого ти не зрозумієш.

— Можливо, й так, — погодилась Джекі. — Але запитай сама себе: якщо ми відрізані від зовнішнього світу, що так і є, якщо нами керує шизонутий убивця, метальник м'ячів, а схоже на те, що він ним і є, чи можемо ми очікувати на якесь покращення, якщо просто сидітимемо склавши руки?