Розділ «Частина друга»

Під кінець ранку петля натерла йому шию до рожевої смуги на чорній шкірі. Спека вже була дуже сильна, важка й гнітюча спека, що панує на дні долини, вона висмоктувала з нього останні решки його енергії. Пружність давно покинула ходу Тимона, й він пересувався лише завдяки силі свого духу, що була міцнішою за його фізичну силу.

На краю однієї з галявин, яка заросла травою, Тимон зупинився й прихилився до стовбура дерева мгоба-гоба. Він не опустив тіло дівчини на землю, бо боявся, що потім не знайде в собі сили знову її підняти. Його губи побіліли й пересохли, а очі змережили червоні вени. Груди йому здіймалися й тремтіли від його дихання.

– Залиш мене, Тимоне, – прошепотіла Селена. – Ми обоє помремо, якщо ти цього не зробиш.

Тимон нічого не відповів, але наказав їй мовчати, нетерплячим жестом нахиливши голову. Він затримав своє дихання й дослухався. Тоді й вона почула те, що він почув, – слабке й далеке гавкання собачої зграї.

Він сказав:

– Тепер уже пізно думати про це.

І швидко озирнувся навкруги, шукаючи місце, де вони могли б зупинитися. Вони не могли сподіватися на те, що їм пощастить утекти від собак.

– Ти ще зможеш утекти, – переконувала вона його. – Велика річка недалеко.

– Без тебе мені немає сенсу втікати, – сказав він, і вона пригорнулася до нього, коли він переносив її через галявину до місця, де на поверхню виступала материнська порода скелі.

То було нагромадження потрощеного граніту, схоже на руїни стародавнього замку.

Він обережно поклав її серед уламків скель, прихиливши спиною до однієї з плит. Згорнувши її плащ, він поклав його як подушку їй під голову, потім присів біля неї навпочіпки й пестливо погладив її обличчя та шию напрочуд лагідним доторком для такого великого чоловіка.

– Вони вб’ють нас, – сказала Селена, – вони завжди вбивають тих, хто наважується втекти.

Тимон нічого не відповів, але його пальці ніжно доторкнулися до її шиї.

– Вони вбивають жорстоко, – сказала Селена, обернувши голову, щоб подивитися на нього. – Чи не ліпше буде, якщо ми помремо тепер, перш ніж сюди прибіжать собаки?

Але він не відповідав, і через мить вона заговорила знову:

– Ти маєш меча, Тимоне. Чом би не використати його?

– Якщо малий жрець буде з ними, тоді ми маємо шанс. Він має владу над царем. А дещо поєднує його зі мною. Між нами існує зв’язок. Він нас урятує.

Собаки швидко наближалися, і, здавалося, їхнє гавкання стало лютішим, коли вони відчули, що слід зовсім гарячий. Тимон підвівся на ноги й оголив свій меч. Він вийшов за межі скель і подивився назад, туди, де починався спуск у долину. На відстані півмилі зграя вибігла з лісу на галявину. Там було близько тридцяти високих мускулистих гончаків, довгоногих, з грубою брунатною шерстю й з головами та зубами вовків. Їх навчили переслідувати й загризати людей.

Тимон відчув, як його шкіра напружилася, коли він дивився, як собаки мчали через галявину прямо на нього. За собаками, майже не відстаючи, бігли дресирувальники у примітних зелених туніках і з батогами для собак на плечах.

А трохи далі бігли бойові слони, цілих п’ятеро з воїнами та погоничами у баштах. Слони не відставали від собачої зграї, біжучи інохіддю, якою можна покривати п’ятдесят миль за день.