Розділ «Частина друга»

Тимон прикрив очі дашком і спробував виокремити примітну постать головного жерця між людьми в баштах. Вони були ще досить далеко, але гончаки швидко наближалися.

Він акуратно обгорнув плащем ліву руку й міцніше вхопився за меч. Коротко змахнув зброєю, щоб розім’яти м’язи.

Передні собаки побачили його серед уламків скель, і глибоке ритмічне гавкання змінилося на збуджене виття. Їхні вуха ляпотіли, коли вони бігли, а їхні довгі рожеві язики метлялися над білими іклами у вовчих пащах, коли вони розгорнули перед ним стрій.

Тимон відступив в отвір, де лежала Селена, обороняючи її від злого шумного натиску коричневих тіл.

Перший пес налетів на нього, клацаючи щелепами, і хотів схопити його за обличчя.

Тимон устромив йому меча під саме горло, убивши собаку вмить, але не встиг він витягти лезо, як на нього стрибнув другий пес. Він устромив йому в пащу свою обмотану плащем ліву руку й рубонув мечем третього.

Вони кишіли перед ним, а він рубав, колов і відмахувався. Він ударив собаку, який повис на його лівій руці, об скелю позад себе й розтрощив йому ребра, але інший устромив ікла йому в литку й жорстоко смикав, намагаючись вибити його з рівноваги. Він устромив меча в його волохату спину – гончак заверещав і відпустив його. Ще один хотів схопити його за обличчя, й він ударив йому в голову руків’ям меча. Велике волохате тіло налетіло йому на груди, іклом розірвавши йому м’яз на плечі.

Їх було надто багато, усі вони навалилися на нього: хапали зубами, розчавлювали своєю вагою й силою. Він упав навколішки, тримаючи спіненого, заслиненого пса якнайдалі від свого горла й обличчя однією рукою й задушивши його, але він відчував, як інші зуби вгороджувалися йому в спину, в живіт, у стегна.

Раптом з’явилися дресирувальники псів і повідганяли зграю від нього, криками кличучи собак на ім’я, відтягуючи їх назад і тримаючи їх за тугі нашийники.

Тимон повільно підвівся на ноги. Він загубив свій меч, і кров струменіла його блискучим чорним тілом з глибоких укусів та подряпин, які пошматували його.

Він подивився вгору на бойового слона, що височів над ним. Його остання надія вмерла, коли він побачив, що Гая Бен-Амона не було серед мисливців і що Ланнон Гіканус, Великий Лев Опета, сміється.

– Непогана втеча, рабе, – похвалив його Ланнон, – я думав, ти зможеш добігти до річки. – Він подивився туди, де за Тимоном лежала Селена. – Отже, мої начальники полювання мали слушність. Роздивляючись знаки, вони дійшли висновку, що жінка пошкодила собі ногу, й ти поніс її на руках. Благородний учинок, рабе, вельми незвичний як на поганина. Та все одно це коштуватиме тобі дорого. – Ланнон подивився на одного з наглядачів за рабами. – Думаю, ми нічого не виграємо, якщо повернемося назад із ними. Убийте їх тут.

Тимон подивився вгору на царя і заговорив сильним чистим голосом:

– Я живий символ цієї любові, – сказав він, і голова Ланнона смикнулася, коли він пригадав ці слова.

Сміх покинув його губи, й він пильно втупився в закривавленого царевого раба, зустрівшись із його задимленими жовтими очима. Кілька секунд Тимонове життя хиталося на краю прірви, потім очі Ланнона відірвалися від очей Тимона.

– Ну гаразд, – кивнув він головою. – Ти нагадав мені про мій обов’язок у ставленні до друга. Я шануватиму його, але, присягаюся, ти житимеш, проклинаючи ту хвилину, коли тобі спало на думку промовити ці слова. Ти житимеш, але у своєму житті ти мріятимеш, якою солодкою може бути смерть. – Обличчя Ланнона було маскою холодного гніву, коли він обернувся до своїх людей, що здійснювали нагляд за рабами. – Цей чоловік не буде страчений, але я оголошую його «невиправним», і він буде закутий у ланцюги вагою в два таланти. – Ланцюги вагою майже в сто фунтів, які людина мусить носити вночі й удень, коли не спить і коли спить. – Відправте його в шахти Гальї, скажіть там наглядачу, щоб його використовували на найглибших рівнях.

Ланнон подивився Тимонові в обличчя, коли провадив:

– Жінка не може претендувати на мою протекцію, та все одно ми заберемо її із собою. Прикуйте її до башти одного з бойових слонів, і нехай вона йде за ним.

Уперше емоції проявилися на обличчі Тимона. Він ступив уперед і благально підняв свою пошматовану собаками руку, із якої звисали чорні шматки свіжого м’яса.

– Мій володарю, жінка поранена. Вона не може йти.