Розділ «Частина друга»

– Вона йтиме, – сказав Ланнон. – Або її потягнуть. Ти їхатимеш на слоні й підбадьорюватимеш її. Ти матимеш час, аби з’ясувати, чи швидка смерть, яку я тобі запропонував, не є чимось кращим, аніж життя, яке ти собі обрав.

Вони прикували Селену за зап’ястки до легкого ланцюга двадцять кроків завдовжки, яким водять рабів. Другий кінець ланцюга прикріпили до задньої стінки башти на спині слона.

Тимон зі своїми важкими ланцюгами на шиї й на щиколотках сидів у башті. Його посадили так, щоб він дивився назад, де Селена стояла, злегка хитаючись на одній нозі, оберігаючи свою жахливо розпухлу щиколотку. Її обличчя посіріло від болю, але вона спробувала всміхнутися Тимонові.

Перший посмик ланцюга, коли слон пішов уперед, примусив її впасти обличчям на землю з твердими сланцевими грудками й пучками жорсткої, гострої, як бритва, трави. Її протягло п’ятдесят кроків, перш ніж вона спромоглася перекотитися на ноги і стрибати та спотикатися за слоном, який не мав наміру зупинятися. Її коліна й лікті були роздерті до живого м’яса, її живіт і груди також були подряпані.

Вона падала й вставала на ноги з десяток разів, і щоразу її тіло було більше побите й подерте. Востаннє вона впала незадовго перед заходом сонця.

Сидячи в башті, обмотаний важкими ланцюгами, Тимон дав присягу. У своєму гніві, переживаючи горе й біль, бачачи, як безживне тіло Селени стрибає й ковзає на твердій землі, залишаючи брудні коричневі плями на сухій, червоній африканській землі, Тимон заприсягнувся помститися. Потім Тимон заплакав, востаннє у своєму житті він не зміг стримати сліз. Вони збігали по його обличчю й капали з підборіддя, змішуючись із кров’ю та пилюкою, що обліпили йому тіло.

Гай наповнив вином чашу з однієї зі своїх улюблених амфор, тієї, яку він зберігав для особливих випадків. Він тихенько наспівував сам до себе, й легка усмішка раз у раз набігала йому на уста й примушувала його темні очі іскритися.

Він повернувся до Опета опівночі, поспав п’ять годин, а тепер, помившись й одягшись у свою найкращу білизну, послав рабиню, щоб вона покликала пророчицю Опета зустрітися з ним. Уся кров і всі пристрасті останніх тижнів, проведених на пагорбах, які оточували долину великої річки, тепер були забуті в чеканні зустрічі з Таніт. Він забув і про скалічене тіло Селени, яке притягли до табору за бойовим слоном, про високу постать Тимона, зігнутого під вагою ланцюгів і свого горя, коли його повели геть наглядачі рабів, забув про його грізний звинуватливий погляд, спрямований на Гая, про його закуті в ланцюги руки, які він підняв жестом погрози чи благання, Гай не міг зрозуміти, що саме ховалося за тим жестом. Забув і про те, як свистів і сичав канчук наглядача рабів, опускаючись на чорні закривавлені плечі, канчук завтовшки з палець, який шмагав, не розтинаючи шкіру. Уперше відтоді, як усе сталося, Гай цим не переймався, бо все його єство заповнилося радістю кохання.

Замислено випнувши губи, він капнув чотири краплі прозорої рідини з голубої скляної пляшечки у вино, заткнув пляшечку й помішав вино вказівним пальцем, замислено обсмоктавши палець і зморщивши носа перед слабким пліснявим запахом наркотику. Він додав у вино трохи дикого меду, щоб замаскувати запах і смак, покуштував вино знову й, нарешті задоволений, поставив чашу на дерев’яний стілець поряд із купою подушок. Там уже стояла тарілка з тістечками й цукерками. Гай накрив чашу з вином клаптем шовкової тканини, потім із втіхою подивився на свої приготування. Він узяв лютню, піднявся сходами на дах і сів там біля парапету. Налаштував інструмент і став бренькати на ньому, тренуючи голос і пальці й дивлячись у вузький провулок, що вів до парадних воріт його дому.

В осяйному світлі ранку води озера були ясно-блакитними, лише трохи темнішими, аніж небо. Вітер збрижив поверхню озера легенькими хвилями, й одна з галер Габбакука Лала, піднявши весла, наближалася до гавані під великим трикутним вітрилом. Морські птахи летіли за нею, ширяючи над її кормою.

Високо над озером полуденні хмаринки формувалися у високі спінені грозові хмари. «До заходу сонця буде дощ», – подумав Гай, відчуваючи грім у повітрі, в тому, як доторкався одяг до його шкіри та до кучерів його бороди.

Йому перехопило дух, а музика завмерла під його пальцями, коли дві постаті повернули в провулок і рушили до воріт його дому. Вони були вдягнені в грубі плащі з брунатними каптурами, які вдягають жриці Астарти, коли виходять назовні зі своїх храмів. Проте мішкувата й груба одіж не могла приховати ані швидку ходу та юну поставу вищої з двох постатей, яка йшла попереду, ані похилий вік і важке пересування сутулої жінки, що шкутильгала за нею. Старечий голос, засапаний і тонкий, роздратовано вигукнув:

– Моя пані, повільніше! Благаю вас не бігти так швидко!

І Гай від радості усміхнувся. Рабиня відчинила ворота, й, коли вони увійшли в двір, Гай щосили вдарив по одній струні на лютні, й Таніт завмерла на місці. Стара нічого не почула й пішла до будинку з бурчанням і мурмотінням, а Таніт досі дивилася на Гая, що сидів на даху біля парапету.

Він заспівав, і дівчина, що стояла під ним, підняла з обличчя каптур і дозволила йому впасти собі за спину. Вона розпустила волосся, дивлячись на його обличчя великими зеленими очима захоплено і врочисто. Він проспівав пісню, яку написав у пустелі, пісню, присвячену Таніт і записану до золотої книги, й, коли остання нота продзвеніла в ясному повітрі ранку, щоки в Таніт зарожевіли, а губи затремтіли.

Гай спустився сходами й зупинився біля неї, не торкаючись її.

– Ти моя душа, – ніжно промовив він, і вона хитнулася до нього, ніби підштовхувана силою, що перебувала поза її контролем.

– Мій володарю, я не можу довіряти собі, стоячи з тобою там, де інші очі можуть нас побачити. Я боюся, що не зможу стримувати своє кохання, й навіть сліпий зможе його побачити. Будь сильним за мене.

Гай узяв її за лікоть і повів у дім. Коли вони йшли до вітальні, Таніт легенько спіткнулася й на мить притиснулася до нього.

– О, я не можу більше терпіти, – сказала вона, і голос Гая тремтів, коли він відповів: