Розділ «Частина друга»

– Влаштуємо полювання, – запропонував Гай, обравши ті види діяльності, які були найдорожчими для царя.

– Полювання! – луною відгукнувся Ланнон. – Покличте моїх майстрів полювання – завтра вранці ми влаштуємо полювання на слона!

– Астарто, мати землі, нехай примножиться твоя краса й затопить мою душу, – мурмотів Гай, граційно розгойдуючись і дивлячись на нічне небо.

Він заточився, але стіна не дала йому впасти на землю, і він продовжив спостереження за астрономічними явищами в небі. Чотири срібні місяці висіли над містом, яке втішалося бенкетуванням. Гай заплющив одне око, й три з чотирьох місяців зникли – розплющив його, і вони знову з’явилися.

– Астарто, спрямуй кроки твого слуги, – попросив Гай, відштовхнувся від стіни й пішов униз вузеньким провулком до гавані.

Він спіткнувся об тіло, яке лежало в темряві, й нахилився, хитаючись, щоб з’ясувати, чи є там знаки життя.

Тіло захрипіло й забурчало, коли він перекинув його на спину, й теплий фруктовий запах вина долетів до Гая. Воно нагадало йому лежачі постаті, які він покинув у банкетній залі, в палаці. Головний там Ланнон, він усміхається уві сні.

– Сьогодні ти в добрій компанії, громадянине Опета, – захихотів Гай і, спотикаючись, подибав униз провулком.

В одному з кутків біля стіни заворушилася чорна тінь. Гай із цікавістю втупився в неї, побачив одне тіло, дві голови, почув уривчасте дихання, палкі зітхання. Рухи були невеличкі, але непомильні. Гай усміхнувся, спіткнувся й мало не впав. Він побачив здивоване дівоче обличчя, яке обернулося до нього з темряви.

– Нехай усе плодоносить, – сказав він їй урочистим голосом і пішов далі.

Коли рушив із місця, ще одна постать вислизнула з темного провулка й пішла слідом за ним. Постать у плащі з каптуром, сплетеному з грубих коричневих ниток, рухалася скрадливо й обережно.

Береги гавані, освітлені багаттями, заполонили гуляки. Червоні відблиски полум’я яскраво відбивалися на тихих і чорних водах озера. Навколо багать танцювали юрми людей, з’єднавшись руками. Деякі жінки зовсім забули про стриманість, були голі до пояса, а вино струменіло по їхніх голих тілах, наче кров.

Гай на мить зупинився, щоб подивитися на них, і постать за ним відступила назад і змішалася з розвеселеним натовпом.

Гай пішов далі, і постать у плащі поквапилася за ним. Провулок, який вів до будинку Гая, поринув у глибоку темряву, але лампа тьмяно горіла в ніші над ворітьми, залишена там, щоб привітати хазяїна, коли той повернеться додому.

Гай намацував дорогу до світла, коли постать переслідувача наблизилася до нього мовчки й швидко. Тупотіння його власної ходи заглушило шелестіння одягу й легкі кроки позаду нього.

Гай дійшов до воріт і зупинився в тьмяному світлі лампи. Його кинджал був під плащем, а руку, призначену для меча, він простяг, щоб натиснути на клямку воріт. У цю мить, коли він був не готовий і погано зберігав рівновагу, темна постать накинулася на нього з пітьми. Чиясь рука схопила Гая за зап’ясток, і його відкинуло до стіни поруч із ворітьми. Вино вповільнило його рефлекси, він подивився вгору в здивуванні й тривозі і побачив темну постать з обличчям, схованим у складках каптура. Воно наблизилося до нього – і не встиг жрець закричати, як м’які губи притиснулися до його губів, і тихий здушений сміх зірвався з уст, залетівши в його приголомшений рот, і він відчув, як теплі груди й стегна доторкнулися до його тіла.

Шок цієї пригоди паралізував Гая. Кілька тривалих секунд він стояв цілком нерухомий, поки чиїсь губи та лукаві руки дражнили та розбуркували його. Потім із хрипким криком потягся до тугого теплого жіночого тіла, й воно вмить покинуло його, вислизнувши геть поза межі його досяжності.

Він кинувся до нього з несамовитою рішучістю, його руки хапали повітря, а загадкова постать затанцювала, прослизнула крізь ворота в дім Гая й заклацнула ворота за собою.

Лаючись у розпачі, Гай заходився борюкатися з ворітьми, виламав їх нарешті й проник у власний двір.

Через двір він побачив нечіткий рух, який зник у будинку, й побіг услід, перечепився через подушку й розтягся на повен зріст, налетівши на стілець, на якому домашній раб залишив амфору з вином і чашу. Вони попадали з гучним дзенькотом, розливши вино на глиняну підлогу. Тихий глузливий сміх із темного кутка примусив Гая підхопитися на ноги й кинутися туди. Він побачив загорнуту в плащ постать, чий силует маяв на тлі освітлених лампою дверей його спальні.