Розділ «Частина друга»

– Таніт! – видихнув Гай.

– Так, це я, мій володарю.

Вона все ще всміхалася.

– Це блюзнірство, – прошепотів Гай. – Це образа богині.

– Відмовитися від мого кохання до тебе було б образою всієї природи.

Таніт сіла на ложі й поцілувала його без найменшого каяття, без найменшого знаку провини.

– Ти говориш про кохання? – запитав Гай, на мить забувши про свої побоювання.

– Так, мій володарю, – підтвердила Таніт і знову поцілувала його.

– Але ж… – затинаючись, пробелькотів Гай, і його щоки почервоніли, як вогонь у буші. – Ти не можеш… Хіба можеш ти кохати мене?

– Як я можу не кохати тебе, мій володарю?

– Але ж моє тіло, моя спина.

– Я люблю твою спину, бо це частина тебе, частина твоєї краси, твоєї доброти й мудрості.

Він довго дивився на неї, потім незграбно взяв її в обійми й занурив обличчя в запашну темну хмару її волосся.

– О, Таніт, – прошепотів він. – Що нам тепер робити?

Гай стояв удосвіта на вершині пагорба й чекав свого бога. Під ним ворушився табір. Багаття, на яких готували їжу, блідли в дедалі яскравішому світлі дня. Тихі звуки долітали до нього – то були звуки шістьох тисяч людей, які готувалися до полювання. Шість тисяч воїнів легіону Гая й супровід царя. Не дивно, що табір заповнив усю долину по обох берегах невеличкої річки, яка стікала з пагорбів. За тридцять миль на північ лежала ледача зелена стрічка великої річки, що знемагала від спеки у своїй гарячій негостинній долині. Один із легіонів Ланнона уже розбив там табір, й уже кілька днів поспіль вони тривожили стада слонів, що паслися понад річкою. Вони нападали на них із лучниками, метальниками списів та бойовими слонами.

Роздратовані цими дрібними нападами стада мали покинути долину, вийшовши на стародавню дорогу через придолинні пагорби. Ланнон розбив табір по обидва боки від цього напеченого сонцем сліду, й розвідники з долини повідомили йому вчора увечері, що стада вже вирушили в путь. Вони збираються біля пагорбів і протягом кількох наступних днів виходять із долини, де їм постійно надокучають мисливці; йдуть вони довгими рядами, попереду старі самці, які виводять їх звідти.

Гай Бен-Амон думав про це, стоячи на вершині пагорба й чекаючи, коли сонце викотиться з-за обрію. Вбраний у легкий мисливський обладунок і дорожні сандалі, він стояв, зручно спершись на держак сокири з грифами. Блискуче лезо було заховане у м’який шкіряний футляр, щоб захистити ретельно нагострений край і тонке різьблення. Гаєві здавалося, що боги умисне так організували обставини, аби надати йому цю можливість.

Протягом двох тижнів, від тієї останньої ночі свята Родючості Землі, Гай присвячував весь вільний час обміркуванню своєї дилеми. Він просидів не одну годину над священними книгами, читаючи про те, як мають поводитися жерці та жриці, як мають вони ставитися до своїх обов’язків та до богів й одні до одних. Йому здавалося, що в своїх дослідженнях він знайшов виправдання для власної поведінки. Він не міг примусити себе називати її блюзнірською. Тепер він прийшов сюди, щоб розповісти богові, чому він так поводиться, й вислухати його вирок.

Сонце кинуло свій перший вогненний спис на вершину пагорба, й Гай заспівав подячну молитву, прикрашаючи її всіма елементами, які він мав у своєму розпорядженні. Потім він звернувся до Ваала зі своїм проханням. Воно містило діалектику, побудовану на понятті земної репрезентації, і зводилося до лінії міркувань такого порядку: мовляв, те, що вважається доброю поведінкою у стосунках між Ваалом і Астартою, може бути так само виправдане між їхніми земними представниками – хоча, звичайно, мова йшла про стосунки між жрицею і не будь-якою іншою особою, а саме верховним жерцем Ваала. Гай не приховував і вочевидь слабких пунктів своєї аргументації.

Наприкінець він сказав: