Розділ «Частина друга»

Ланнон зупинився в центрі зали й, перш ніж він заговорити, на мить відзначив собі ті незручності, які ставили того, хто прийшов до оракула, в таке невигідне становище. Босий, мокрий після купання в басейні, позбавлений зброї й прикрас, вбраний у дивний одяг і змушений дивитися вгору на постать, яка сиділа на троні, тоді як він дихав злегка наркотизованим повітрям – він не міг не втратити рівновагу. Ланнон відчував, як у ньому закипає гнів, і його голос пролунав різко й грубо, коли він проголосив формальне привітання й поставив перше запитання.

Гай дивився на нього зі своєї схованки за шторою. Він тішився близькою фізичною присутністю свого друга, пригадуючи особливості його поведінки й тон його голосу, дивлячись на знайоме обличчя, що його він так любив, з усмішкою спостерігаючи сподівану зміну виразу, раптовий спалах гніву в голубих очах, потім посилення цікавості, усмішка, коли він почув добру пораду.

Таніт говорила тим самим співучим тоном, який застосовував Гай, шукаючи відповіді в тому розмаїтті варіантів, що ним озброїв її Гай.

Коли Ланнон закінчив свої запитання й хотів покинути залу, голос Таніт зупинив його.

– Це ще не все.

Ланнон обернувся з подивом, бо не звик до непроханих – і неоплачених – порад від оракула. Але Таніт заговорила:

– Лев мав вірного шакала, який попереджав його про наближення мисливця, але прогнав шакала геть.

– Сонце мало птаха, який переносив пожертви у височінь, але воно відвернуло своє обличчя від птаха.

– Рука мала сокиру, що її захищала, але вона відкинула сокиру геть.

– О, гордий леве! О, невірне сонце! О, нерозумна рука!

Сидячи за шторою, Гай чув, як дихає цар. Ці фрази здавалися дуже розумними, коли він їх складав, але тепер, промовлені в порожній кам’яній залі, вони шокували навіть його.

Бліді очі Ланнона, здавалося, застигли, коли він замислився над цією загадкою, але загадка виявилася не дуже складною, і, коли до нього дійшов її сенс, його очі прояснилися й заграли сапфіровим сяйвом, а кров прилила до обличчя й шиї.

– Будь ти проклята, відьмо! – закричав він. – Невже я маю почути це й від тебе? Клятущий жрець чіпляється до мене на кожному повороті. Я не можу пройти вулицями мого міста, щоб не почути, як юрба співає його нікчемні пісні. Я не можу пообідати у власній банкетній залі, щоб мої гості не повторювали його пустих висловлювань. Я не можу ані воювати, ані випити чашу вина, ані пограти в кості, щоб його тінь не стовбичила над моїм плечем. – Ланнон задихався від гніву, коли перейшов через залу й струснув кулаком перед переляканим обличчям оракула. – Він навіть заморочив моїх дітей.

Сидячи за шторою, Гай відчув, як його дух злетів на осяйних крилах, – це говорив не ворог.

– Він гордо розгулює й володарює на вулицях мого міста, його ім’я відлунює в усіх моїх царствах.

Гнів Ланнона змінився на праведне обурення.

– Вони вітають його, коли він проходить, я це чув, і, присягаюся великим Ваалом, вони вітають його гучнішими голосами, аніж вони вітають свого царя.

Ланнон відхилився від трону, неспроможний контролювати своє збудження. Його погляд ковзнув по шторі, й Гаєві на мить здалося, що він дивиться йому в душу. Гай швидко відхилився назад, набравши повні груди повітря, але Ланнон швидко міряв кроками залу, перш ніж знову наблизився до дівчини-оракула.

– І зверни увагу, він так поводиться, не маючи моєї ласки. Він мусив би втратити всякий авторитет, усі мусили б його зневажати… – Він замовк і знову заходив по залі, голос його змінився, став не такий гострий, і він промовив майже нечутно: – Як мені бракує цього чоловічка.

Гай засумнівався на хвилину, що ці слова були промовлені, але майже відразу голос Ланнона підвищився до лютого реву: