Розділ «Частина друга»

– Можливо, великий Ваале й небесна Астарто, я помилився у своїх міркуваннях. Можливо, я вчинив гріх. Якщо справді так сталося, то я смиренно зустріну ваш гнів і, хоч моє життя присвячене служінню та вірності своєму обов’язку, з готовністю прийму найсуворіше покарання.

Гай замовк, щоб справити більший ефект.

– Я вирушаю полювати на слона. Я присягаюся життям, що там, де битва буде найзапеклішою, там я буду. Де небезпека буде найсмертельнішою, там я буду. Якщо я вчинив гріх, то хай ці тварини вб’ють мене своїми іклами. Якщо не згрішив, тоді дозвольте мені жити й повернутися в обійми вашої жриці. Якщо ви подаруєте мені життя й кохання, то обіцяю вам, що моє служіння триватиме до кінця моїх днів, і жоден чоловік, жодна жінка ніколи не знатимуть, яку послугу ви мені надали. – Він знову помовчав значно довше, аніж говорив. – Ви, котрі кохали, пожалійте того, хто кохає теж.

Гай спустився з пагорба, дуже задоволений оборудкою, яку він уклав. Він надасть богам цілковиту свободу дій. Він не ухилятиметься сьогодні від убивства, й боги матимуть усі можливості продемонструвати свій гнів. Хай там як, а Гай повністю усвідомлював, що лише смерть може визволити його від обіймів Таніт. Смак цього плоду надто солодкий для нього, щоб він міг коли-небудь відмовитися від нього.

– Гаю, – крикнув Ланнон, коли той увійшов до табору. – Де ти пропадав? – Він був озброєний і нетерпляче ходив туди-сюди перед своїм наметом, а потім швидко підійшов до Гая. – День минає, – гукнув він. – Наші спостерігачі вже побачили з вершин пагорбів наближення стад.

Бойові слони були готові: високі башти прилаштовані на їхніх задах, погоничі сиділи в них на шиях. Мисливська компанія Ланнона зібралася біля його намету. Серед них Гай побачив деяких найуславленіших головних мисливців: Мурсила, з його червоним, п’яним обличчям, худого й похмурого Задала, Гую, знаменитого стрільця з лука, й крихітного жовтого Ксаї, чия слава як майстра вистежувати диких звірів безперервно зростала протягом кількох останніх років. Позад них, серед юрби рабів, височіла велетенська чорна постать Тимона. Гай усміхнувся йому, а тоді разом із Ланноном поквапився до стежки, якою наближалися слони.

Ланнон сказав йому:

– Ти будеш зі мною, Сонячний Пташе.

А Гай йому відповів:

– Це для мене велика честь, мій володарю.

Мурсил подав Гаю один зі слонових луків. Не так багато чоловіків могли натягти тятиву цієї могутньої зброї. Вирізані з твердих брусів дикого чорного дерева, вони мали в центрі товщину чоловічого зап’ястка, а тятиву для них виготовляли зі скручених кишок лева. Треба було мати сильні м’язи на руках і грудях, щоб натягти одну з п’ятифутових стріл із важкими сталевими наконечниками, підтримуваних у польоті перами диких гусей. Проте, якщо їх натягти до кінця й вистрелити, вони могли пролетіли сто кроків і зануритися по саме оперення в живу плоть слона; могли дістатися до його могутнього серця в його коробці з ребер; могли глибоко встромитися в масивні рожеві легені, а за дуже вправного пострілу проникали крізь вушний отвір у великий череп із твердої кістки і знаходили мозок.

– Я знаю, ви віддаєте перевагу лукові перед списом, святий отче, – з повагою промурмотів Мурсил. – Щодо мене, то моя стара рука вже не спроможна натягувати тятиву.

– Дякую тобі, мисливський майстре.

– Сагайдаки повні. Я сам підібрав і випробував кожну зі стріл, – запевнив його Мурсил, і Гай пішов за Ланноном туди, де стояв навколішки його бойовий слон. Це була сухорлява стара самиця, стриманіша в розпалі битви, аніж самець, надійніша і врівноваженіша в полюванні.

Гай піднявся слідом за Ланноном у башту. У тому дерев’яному ящику вистачало місця для трьох людей. Сагайдаки були прилаштовані збоку, але наконечники стріл стриміли вгору, і їх зручно брати. Метальні списи були складені перед баштою, Ланнон вибрав один і замислено його випробував.

– Вони добре врівноважені, – зробив він висновок, а тоді подивився вниз, де стривожено чекали його майстри полювання. Кожен із них мріяв про честь їхати на слоні з Великим Левом. Ланнон подивився на них, але його погляд зупинився на Ксаї. Він кивнув йому головою, і з виразом патетичної вдячності пігмей заліз на слона.

Рвучко нахилившись і відкинувши Гая до стінки башти, слон піднявся на ноги. Вони подивилися вниз із висоти майже у вісімнадцять футів, і погонич погнав стару слониху швидким клусом, який розгойдував усе, що було на ній. Вони поїхали стежкою, яка вела до виходу з долини.

– Я обрав для нас добре місце, – сказав Ланнон Гаю. – Коли крута стежка виходить із долини, вона несподівано падає в невеличку пласку заглибину. Там ми їх і почекаємо.

Гай озирнувся назад і побачив, що за ними йдуть інші бойові слони по двадцятеро в один ряд. Їхні вуха ляпотіли, хоботи розгойдувалися, вони статечно рухалися вперед. Мисливці в баштах перевіряли й випробовували свою зброю й збуджено розмовляли.

– На що ми полюємо, мій володарю? – запитав Гай. – На слоненят чи на слонову кістку?