Розділ «Частина друга»

І тоді вона раптом зрозуміла, що відстрочки в неї нема.

– А тому у своїй мудрості цар обрав тебе, надав тобі велику честь віднести послання Опета до богині.

Вони прийшли не втішити її, а підтвердити неминучість її долі. Сестра Гака посміхалася.

– Ти повинна дякувати своїй долі, дитино. Цар зробив твоє життя вічним. Ти житимеш у славі біля богині, ти належатимеш їй вічно, – сказала превелебна мати, й жриці заспівали: «Хвала Астарті. Хвала Ваалу».

Превелебна мати провадила:

– Ти повинна підготуватися. Я пришлю Айну, щоб вона тобі допомогла. Вона добре знає дорогу посланців, бо допомагала багатьом з обраних. Не забувай молитися, моя дитино. Молися, щоб богиня зустріла тебе з радістю.

Таніт дивилася на них, бліда й перелякана. Вона не хотіла помирати. Вона хотіла викрикнути: «Пожалійте мене. Я ще така молода. Я хочу ще трохи щастя, ще трохи кохання, перш ніж я помру».

Божественна Рада вийшла з кімнати, залишивши її одну. Тепер нарешті сльози бризнули в неї з очей, і вона голосно скрикнула:

– Гаю, прийди до мене! Будь ласка, прийди до мене!

Гай загруз у темному болоті виснаженого сну, кошмарний крик досі лунав йому у вухах. Йому знадобилося кілька хвилин, щоб пригадати, де він є, і зрозуміти, що йому наснився жах, який його розбудив.

Він лежав у негустому затінку дикої смоковниці й бачив крізь віти, де стоїть сонце над обрієм, і зрозумів, що вони поспали лише годину. Його ноги досі були наче налиті свинцем, тіло йому заніміло, а нерви цілком утратили чутливість після двох днів виснажливої подорожі.

Він мав би знову заснути принаймні на три або чотири години, але кошмар залишався з ним, не дозволяючи йому відпочити.

Він підвівся на лікоть, вражений тим зусиллям, якого йому це коштувало, але потім пригадав, що вже пробіг майже двісті римських миль за два дні. Він подивився на рештки свого ескорту, з нього залишилося тільки троє людей зі змученими обличчями; геть виснажені тією напругою, якої потребувала їхня подорож, вони тепер спали як мертві в тих позах, у яких упали на землю. Інші дванадцятеро попадали дорогою, не спроможні витримати божевільний темп, якого вимагав від них Гай.

Гай зіп’явся на ноги. Він не міг спати, не міг відпочивати, поки страх гнав його вперед, а безпека його царя і його батьківщини була під загрозою.

Він пошкутильгав, ледве переставляючи ноги, до невеличкого струмочка й опустися навколішки у схожому на цукор білому піску. Обмив обличчя й тіло прозорою водою, намочивши туніку й бороду, потім піднявся на берег і подивився на своїх сонних супроводжувачів. Йому стало їх шкода, але жалість не утримала його від вигуку:

– Вставайте! Ми йдемо в Опет!

Один із них не міг прокинутися, хоч Гай копав його під ребра й ляскав по щоках розкритою долонею. Вони залишили його, він так і лежав, жалібно скиглячи уві сні.

Інші двоє зіп’ялися на ноги, стогнучи, важко переставляючи зранені ноги, із застиглим на обличчях виразом смертельної втоми.

Першу половину милі Гай намагався розслабити зболені м’язи, двоє його супутників шкандибали за ним.

Потім він став навшпиньки, переклав сокиру з грифами на інше плече й кинувся бігти, розігнавши свої довгі ноги й долаючи відстань широкими стрибками, схожими на стрибки антилопи-канна.