Розділ «Частина друга»

– А! – кивнув головою Гай. – Я не думав, що вже так пізно. Ти маєш бойового слона, який довіз би мене до Опета?

– Ні, святосте, – з жалем відповів йому Мармон. – У мене слонів немає.

– Тоді мені доведеться йти пішки, – змирився з неминучістю Гай.

– Спочатку тобі треба відпочити.

– Так, – погодився Гай. – Мені треба відпочити.

І дозволив Мармонові відвести себе до спальні. Коли він упав на кушетку, то запитав:

– Скільки знадобиться часу, щоб дійти звідси до Опета, Мармоне?

– Якщо ти йтимеш швидко, то шість днів. П’ять днів – якщо летітимеш.

– Я летітиму, – сказав Гай. – Розбуди мене, коли смеркне.

І провалився в сон.

Дивлячись на сонну постать, Мармон відчув, як у ньому пробуджується давня симпатія до цього маленького, але такого мужнього чоловіка. Він відчував захват перед його великим серцем, відчував заздрість перед духовною силою, яка завжди ставила його на чолі загалу, й він був радий, що Гай Бен-Амон керуватиме ними в часи такої кризи.

Саме тоді він пригадав про гінця з Опета, молодого офіцера з легіону Бен-Амона, який учора навідався до гарнізону з терміновим посланням для верховного жерця. Він сперечався сам із собою протягом хвилини, але потім вирішив не турбувати спочинку Гая. Він скаже йому, коли він прокинеться в сутінки.

У сутінки Гай прокинувся, з’їв легку вечерю й намастив своє тіло. Через двадцять хвилин він вибіг у прохолодному вечірньому повітрі крізь ворота гарнізону в супроводі п’ятнадцятьох легіонерів, і лише тоді, коли вони зникли в темному й мовчазному лісі на півдні, Мармон знову пригадав про послання, яке залишив йому молодий офіцер.

Він подумав, чи не послати гінця за Гаєм, але він знав, що жоден із його людей не зможе наздогнати Гая, коли він узяв такий швидкий старт. Швидкість, із якою бігали довгі ноги Гая, також увійшла в легенду.

Божественна Рада увійшла до келії Таніт уранці на дев’ятий день свята Родючості Землі. Її очолювала превелебна мати, хвороблива й невпевнена в собі, від чого її очі бігали від відчуття провини.

– Ми принесли тобі радісну новину, дитино, – сказала вона, і Таніт швидко сіла на своїй кушетці, її серце підхопилося разом із нею.

Мабуть, Великий Лев змінив свій намір.

– О, превелебна мати, – прошепотіла вона, відчуваючи, як набігають сльози полегкості у глибині її очей.

Вона ще хиталася й була дуже квола після втрати дитини, й примусити її заплакати тепер було дуже легко.

Превелебна мати щось мурмотіла, не дивлячись на Таніт, не спроможна зустріти її погляд, і на якусь мить Таніт була спантеличена. Вона не могла зрозуміти цієї балачки про прецедент і церковний закон, аж поки подивилася на обличчя сестри Гаки й побачила, якими хтивими й зловтішними були її темні риси і як яскраво сяяли її жорстокі очі.