Розділ «Частина друга»

Вартовий стрепенувся й поставив списа на підставку. Він зрозумів, що мало не перетворився на посміховисько. Горб на спині й сокира з грифами були відомі в усіх чотирьох царствах, він мусив упізнати їх негайно, й він лаяв себе на всі заставки, поспішаючи у двір і гукаючи офіцерові варти, що вони мають такого видатного гостя.

Гай увійшов у ворота, як тільки вони відчинилися, й урвав військове привітання коротким:

– Годі цієї нісенітниці.

Офіцер варти був приголомшений таким зневажливим ставленням до улюбленого церемоніалу легіону й придушив у собі посмішку. Історія про головного жерця в жебрацькій одежі стане частиною легенд, які вже існували про дивовижного маленького чоловічка.

Гай пройшов повз варту, яка поквапно зібралася, запитавши в офіцера на ходу:

– Де воєначальник? Він тут?

– Так, святосте, мій володарю. Він у своєму штабі.

– Хвала Ваалу! – зітхнув із полегкістю Гай.

Він жадібно проковтнув грубий шмат холодного м’яса, затиснутий між двома млинцями, й запив цей сніданок чашею червоного вина, говорячи й оголошуючи свої накази між кожним ковтком проглиненої їжі.

Писар Мармона записував кожну статтю з його розпоряджень, намагаючись не відстати від потоку слів, які зривалися з уст Гая. Мармон сидів на своєму стільці в кутку кімнати, його вкрита сріблястим волоссям голова світилася, як літня хмара, а його гарне обличчя було стривоженим і стурбованим.

Йому було важко повірити в те, що він чув, проте він знав, що не можна сумніватися у словах, які злітали з уст Гая Бен-Амона. Він усвідомлював свою провину, знав, що це він мусив би відкрити смертельну загрозу, яка так швидко виникла на їхньому кордоні. Можливо, він згаяв надто багато часу, мріючи над своїми стародавніми історіями, можливо, він постарів і став слабкий, не здогадуючись про це. Він думав про те, яке покарання дістанеться йому від Гая Бен-Амона та Великого Лева Опета. Жоден із них не належав до людей, які можуть не помітити провину.

Він слухав, як Гай віддає накази, що мають привести кожен гарнізон, кожен підрозділ у стан повної бойової готовності, накази про мобілізацію кожного розпущеного легіону, накази, записані на сувої, що їх гінці понесуть у всі куточки країни, поставивши імперію на ноги воєнного стану. Мармон дивувався мужності цього чоловіка, який наважився сам-один ухвалювати рішення про воєнний стан, рішення, за яке він має звітувати перед царем і радою дев’ятьох вельмож. Його можуть зробити відповідальним за всю ту шкоду й усі втрати, яких зазнає виробництво і комерція нації, зупинені нехай навіть тимчасово. Це було рішення, від якого могло залежати його власне життя, як і життя Опета.

Коли він дивився, як Гай підписує свої накази, він сумнівався, що сам зміг би мати таку переконаність у правильності своїх дій. Він знав, що він послав би гінця до Опета, чекаючи звідти наказів, і, мабуть, поставив би під небезпеку можливий шанс на порятунок. Вони мали перед собою ворога з такою кількісною перевагою у військах, що залишалося сподіватися лише на допомогу богів.

Гай закінчив свою роботу. Він підписав останній сувій, і полум’я в ньому згасло. І лише тоді до Мармона дійшло, що цей чоловік геть перевтомлений. Він через силу тримався на ногах, пересувався з великими труднощами й, здавалося, зменшився в розмірах під тиском свого виснаження.

Мармон стрибнув зі стільця й підійшов до нього. Гай відштовхнув руку допомоги й спробував знову зібрати свої сили докупи.

– Я мушу вирушати до Опета, – сказав він, хитаючись, як п’яний, але втримався на ногах, ухопившись за краєчок столу. – Який сьогодні день, Мармоне? Схоже, я втратив лік часу.

– Сьогодні сьомий день свята, святосте.

– Свята?

Гай подивився на нього тупим поглядом.

– Свята Родючості Землі, – нагадав йому Мармон.