Розділ «Частина друга»

– Він думає, мій володарю, і простіть йому за зухвалість, – Мурсил трохи спітнів, він почувався ніяково, – він думає, що ви бог, і хоче належати богові.

Ланнон гучно зареготав і поплескав себе по стегну.

– Тож нехай так і буде. Я призначаю його майстром царського полювання – з відповідною платнею й усіма привілеями. Візьми його до себе, Гаю. Навчи його розмовляти нормальною мовою, а якщо тобі це не вдасться, то сам навчися розмовляти, як він.

«Одні волоцюги та каліки», – сумно подумав Гай.

Його дім був напхом напханий такими людьми, щоразу, коли він накопичував досить золота, щоб купити собі звабливу молоду рабиню, йому доводилося витрачати його на іншу, надто стару або калічну, щоб задовольняти його потаємні бажання, бо вона призначалася його зверхником у команду жриць Астарти. Але пігмей навіть допоможе йому з витратами, бо одержуватиме платню царського мисливця.

Ланнон урвав розмову й обернувся обличчям до поручнів. Їхня метрополія нарешті з’явилася над обрієм. Стіни храму світилися під сонцем червоно-рожевим кольором, а нижнє місто було яскраво-білим, стіни будинків там пофарбовані попелом із раковин озерних молюсків.

Військовий флот Опета вийшов із гавані, щоб привітати їх. Щити та шоломи легіонерів виблискували на сонці, коли кожен корабель проходив перед носом флагманського корабля й позолота на його гострому, як стріла, носі ловила сонячні промені. Вони бачили шкури великих левів, розвішені на головній щоглі під штандартом Барка, й вітальні вигуки летіли в далечінь над водою.

Флагманський корабель увійшов у гавань, усе ще підштовхуваний своїми досконало організованими веслами. Габбакук Лал хотів причалити корабель біля кам’яної пристані, де завжди збирався великий натовп. Усе населення міста вийшло вітати нового царя у своєму найкращому святковому одязі, посилаючи йому заздоровниці зі ста тисяч горлянок.

В останню можливу мить Габбакук Лал опустив руку, подавши сигнал барабанщикові та стерничому. Корабель обкрутився на кормі, причому кожне весло було у воді, щоб спрямувати його до зупинки, і легко доторкнувся боком до кам’яного причалу. Ланнон Гіканус та його супровід вийшли на берег.

Дружини Ланнона привітали його найпершими. Їх було дев’ять, по одній із кожної шляхетної родини, юні матрони благородної крові, горді й прекрасні. Кожна з них виходила вперед і ставала навколішки перед Ланноном, уперше називаючи його величністю.

У Гая боліло серце, коли він на них дивився. Це не ті поступливі, безмозкі дівчата-рабині, що складали йому компанію. Вони – справжні жінки. Він потребує одну з таких, щоб розділити з нею життя, й докладає всіх зусиль, щоб її здобути. Він сватався до дівчат із кожної великої родини Опета, але всюди йому відмовляли. Вони не дивилися далі, ніж його спина, й він не міг звинувачувати їх за це.

Урочистість зустрічі незабаром урвалася гучними криками «Го! Го!», і близнята вирвалися від своїх няньок і побігли по пристані. Не звертаючи найменшої уваги ні на свого батька, ні на вельмож, які тут зібралися, вони підбігли до Гая й затанцювали довкола нього, смикаючи його за одяг і вимагаючи, щоб він виявив увагу до них. Коли він узяв їх на руки, вони так шалено змагалися за його поцілунки, що це перетворилося на бійку зі смиканням волосся. Няньки прибігли йому на допомогу й відтягли малих геть.

Руки Імілци вчепилися в золоті коси Геланки, й похмурий вираз на обличчі Ланнона дозволяв Гаю зробити припущення, що дівчаткам дістанеться, й ці пухкі малі гепки незабаром почервоніють від шмагання. Він хотів би запобігти такому покаранню.

Гай прослизнув геть у натовп. Дорогою до храму він дешево виторгував в одного з торговців курча. Принісши його в жертву, подався до свого дому, який стояв у кварталі, де жили жерці, між зовнішніми та внутрішніми мурами храму. Домашні слуги всі повибігали йому назустріч, шкандибаючи та виявляючи йому свою відданість, трясучи сивими головами та плямкаючи беззубими ротами. Збуджено намагаючись довідатися про його останні подвиги, сподіваючись незабаром почути від нього історію про полювання, поки вони його митимуть та годуватимуть.

Коли нарешті йому пощастило втекти до спальні з наміром трохи відпочити, то полежати йому довелося недовго, бо з’явилися чотири найстарші царівни. Віком від десятьох до шістьох років, вони прорвалися крізь слабку оборону його рабів і вдерлися до кімнати, ніби вона належала не йому, а їм.

Зітхнувши, Гай відмовився від відпочинку й послав одну з дівчаток, щоб вона принесла йому лютню, а коли почав співати, то раби, один за одним, приповзли до кімнати й тихо посідали під стіною. Гай Бен-Амон знову був удома.

У 533 році від заснування Опета, шість місяців по тому, як він убив великого лева й підтвердив своє право на управління чотирма царствами, Ланнон Гіканус, голова роду Барка, покинув місто Опет і вирушив обстежити свої кордони, тобто виконати звичай, який уже безповоротно підтвердить його царське право. Цієї весни йому виповнилося двадцять дев’ять років, він був на рік старший від свого головного жерця.

Він вирушив у похід із чотирма своїми дружинами, бездітними, сподіваючись змінити їхній статус протягом подорожі, яка триватиме два роки. Він узяв із собою два легіони, кожен мав по шість тисяч гоплітів, легких піхотинців, сокирників і лучників. Легіони складалися переважно з вільнонайманців ює, якими керували офіцери зі шляхетних родин Опета, й були організовані за римськими правилами, у той самий спосіб, який Ганнібал запозичив під час кампанії в Італії. Легіон мав у своєму складі десять когорт, а кожна когорта складалася з шістьох центурій. Легіонери мали шкіряні нагрудники, конічні залізні шоломи на головах і були озброєні круглими, обтягнутими шкірою щитами з бронзовими розетками. На ноги вони взували шкіряні поножі й сандалі з прицвяхованими підошвами. Ідучи в похід, вони співали.

Офіцери, що йшли попереду своїх підрозділів, вдягалися розкішніше, як і личило їхньому шляхетному походженню. Їхні обладунки були бронзовими, а плащі виготовлені з тонкої тканини, пофарбованої в пурпуровий та в червоний колір.

Кавалерії не було. За п’ятсот років жодна спроба привезти коней із півночі ні до чого не призвела. Жоден кінь не витримував морської подорожі, а ті, які виживали, гинули незабаром після прибуття в Опет від таємничої хвороби, від якої їхня шкіра ставала тверда, а очі перетворювалися на криваве червоне желе.