Розділ «Частина перша»

– Хоч би що сталося, – відповів я.

– Я тобі вірю, Бене, – вона кивнула головою, її темні очі стали зовсім зеленими. – Дякую тобі.

– Саллі… – почав я знову, але вона поклала свій довгий тонкий палець мені на губи й похитала головою, так що м’які пасма її темного волосся розсипалися по щоках.

– Будь терплячим, Бене. Прошу тебе, будь терплячим.

Але я підняв її палець зі свого рота.

– Саллі…

Вона нахилилася й примусила своїми губами мої губи замовкнути. Не розриваючи поцілунку, вона поставила свій келих на підлогу біля мого ліжка, взяла мій келих – мої пальці не чинили опору – й поставила його поруч зі своїм. Потім вона кохала мене з таким приголомшливим умінням і витонченістю, що в мені не залишилося ані протестів, ані запитань.

О дев’ятій годині наступного ранку я посадив Саллі в таксі й дав їй адресу салону «Елізабет Арден» на Бонд-стріт, трохи боячись за те, що вони зроблять із її темним шовковистим волоссям. Я б перевішав цих дамочок за те, що вони іноді роблять із симпатичними дівчатами. Потім я сів в інше таксі й звелів їхати до автостради М4 та в аеропорт Хитроу й відразу ж потрапив в один із тих вуличних заторів, які перетворюють їзду британськими дорогами на таке приємне і спокійне заняття.

Літак Лорена приземлився тоді, коли я платив водієві таксі, і я кинувся бігти до міжнародного термінала, в казан, що кипить безліччю людей.

Я почув, як хтось у натовпі вигукнув: «Це мають бути Дікі й Ліз!», і я відразу дістав уявлення про те, де має зараз перебувати компанія Стервесантів. Маючи через свій низенький зріст звужений простір огляду, я змушений покладатися на такі дармові повідомлення про те, що хтось побачив там або там.

Я став пропихатися до групи людей, яку помилково сприйняли за оточення Бертонів, і зрозумів, що помилка була мені на користь. Насправді це був Лорен Стервесант, який прибув разом з усією родиною й у своєму стилі – з великим розмахом: четверо людей прокладали для нього дорогу в натовпі до дверей. Невеличка компанія джентльменів преси розташувалася обабіч групи, яка швидко наближалася, але вони не могли прорватися крізь щільні ряди РМ. Їхні методи були надто традиційними. Я нахилив голову і став пропихатися внизу між ногами натовпу, низенький і брудний, пролунало кілька вересків і криків: «Погляньте на отого!», «Тримайте його!», які швидко змінилися на: «Пробачте, докторе».

І я пробився до центру групи, де було набагато вільніше. Боббі Стервесант радісно зойкнула й обхопила мене за шию, й уся група зупинилася на хвилину, щоб дати нам завершити свою вітальну церемонію. Гіларі обмотала собі шию м’якою норкою, яка не витримувала порівняння з її чудовим блискучим волоссям, а над нею височів Лорен, його грива набула під сонцем світло-золотого кольору, а його засмагле обличчя стало брунатно-горіховим.

– Бене, старий виродку. – Він схопив мене за плечі. – Слава Богу, ти до нас пропхався. Чи не доглянув би ти за Гіл і за дітьми замість мене? Мені треба прояснити кілька речей, а потім ми зустрінемося з тобою в «Дорчестері».

Два довгі й блискучі чорні лімузини чекали під портиком, і ми розділилися на дві групи, але спочатку Лорен обернув голову й гордо мені повідомив:

– Я зловив чорного марліна на Сейшельських островах – дев’ятсот фунтів, Бене. Рибина неймовірної краси.

– Справжній тигр, – привітав я його.

– Наготуй «Ґлен Ґрант», я не затримаюся надовго.

Я стрибком умостився в машині навпроти Гіларі, випередивши одного з РМ. Я був у захваті, побачивши, скільки радості випромінювало її обличчя. То був той світлий і яскравий вираз щастя, який не можна створити за допомогою косметики та олівця для підведення очей.

– Ми провели десять днів на островах, Бене. То було справжнє чудо. – Її погляд став затуманеним і щасливим на цей спогад. – Ми святкували свої роковини. Поглянь!

І вона підняла ліву руку, обважнілу від золотої каблучки з великим діамантом. Я звик до розкішного стилю життя Лорена, але навіть я заморгав очима. Діамант голубого кольору, що мав не менш як двадцять п’ять каратів ваги, був прекрасним.