Розділ «Частина перша»

З описів диких тварин і птахів Пунту та чотирьох царств ми могли впізнати більшість із них. Священний сонячний птах, який носив м’ясо на пожертви Ваалові, злітаючи вгору в безхмарне небо, аж поки зникав за межами простору, доступного для людського ока, то був, звичайно ж, гриф-стерв’ятник. У такий спосіб ми збагнули значущість вирізьблених стерв’ятників і смисл печатки на золотих сувоях. Грифа-стерв’ятника обрали за емблему воїнів-жерців, синів Амона, Бен-Амона. Гай поставив особисту печать на глеки, в які помістив сувої.

Були й інші тварини, описувані поетом, які, поза всяким сумнівом, належали до тварин вимерлих, тобто до тих порід, які зникли протягом двох тисяч років, що відокремлюють їх від нас. Головний із них – Великий Лев. Бо ми довідалися, що цар запозичив свій титул від реального звіра. То був великий хижий кіт, який жив на південних берегах озера, в густому очереті. Ще року двісті шістнадцятому від заснування Опета було видано закон, який захищав цього звіра, бо йому вже тоді загрожувало вимирання. Той закон ухвалили завдяки ролі, яку той звір відігравав у ритуалі коронації нового царя, – церемонії, яку Гай називав «обранням Великого Лева». Він описував ритуального звіра як червонясто-чалого кольором шкіри з мордою, що ховалася за чорною й білою шерстю гриви, з п’ятьма футами заввишки у плечах. Ікла стриміли з його щелепи – великі, загнуті, у десять дюймів завдовжки. Хоч у нас і були підстави сумніватися в правдивості Гая, проте мені здалося, що я впізнав опис велетенської шаблезубої рисі. Скелет цього звіра був знайдений на верхньому рівні кісток у печерах Стеркфонтейн.

Гай описує, як почалася торгівля живими тваринами. Їхній давній ворог Рим спустошив Північну Африку, виловивши там усіх левів, носорогів і слонів для використання у своїх цирках. Ганіс, мисливець, що полював на південних трав’янистих рівнинах, обміркував, як ловити цих тварин живими, а потім напувати їх відваром дикої коноплі. У коматозному стані їх вантажили на кораблі Габбакука Лала і перевозили на північ до одного з постів, які стояли понад узбережжям. Гай повідомляє про надзвичайно високий відсоток виживання приспаних диких звірів – близько половини з них не помирали за таких обставин, і їх продавали за астрономічно високі суми для голодного до розваг населення Риму.

На чотириста п’ятдесятий рік від заснування Опета народ перебував у зеніті багатства й сили, але він уже переріс себе. Його кордони розтяглися, рабів йому вже не вистачало для здійснення численних проектів. У розпачі Великий Лев посилає військову експедицію для захоплення рабів на північ від великої річки. Здійснивши десятиденний марш, Гасмон Бен-Амон повернувся з п’ятистами дужими нубійськими полоненими й зажадав за це винагороди від Великого Лева.

Ми дочитали до кінця другу золоту книгу Гая Бен-Амона, й нас уже чекав «лір». Неохоче ми урвали читання й вирушили в дорогу.

Залишивши Рала й Леслі наглядати за розкопками, Елдридж, Саллі і я полетіли в Луанду, щоб пересісти там на міжнародний рейс. Ми мусили доплатити двісті фунтів за додатковий вантаж і дати великого хабара інспектору ботсванської поліції, якого його уряд послав захищати свої інтереси під час вивезення стародавніх реліквій, що їх ми забрали із собою.

У Лондоні ми мали один вільний день, один дорогоцінний день для нас самих, і, як зазвичай, я хотів устигнути зробити геть усе. На клумбах готелю Лінкольна розквітли прегарні крокуси, пиво в «Барлі-Моу» на Дюк-стрит мало кращий смак, ніж я пам’ятав, нові дівчата на Кінґз-роуд були вродливіші, ніж раніше. Коли о шостій годині закрилася Національна галерея, Саллі і я взяли таксі прямо до «Сан-Лоренцо» на Бошан-плейс і замовили чудове оссобуко,[16] яке вміли готувати лише тут, й обмивали його червоним к’янті. Ми ледве встигли на початок вистави в театрі «Квінз». Усе це дуже відрізнялося від нашого життя в Місячному місті.

Коли ми повернулися в «Дорчестер», було вже за північ, але Саллі переповнювали враження від перебування в цьому казковому місті.

– Я надто збуджена, аби лягти спати, Бене. Що ми станемо робити?

– Я маю пляшку шампанського у себе в номері, – натякнув я, й вона подивилася на мене з лукавим блиском в очах.

– Бене Кейзин, ти мій улюблений бойскаут. Завжди готовий. Гаразд, ходімо її вип’ємо.

То був крюг, сухе шампанське дуже блідого кольору. Коли півпляшки було випито, ми кохалися, вперше за останні шість місяців. Якщо це можливо, то тепер я пережив ще бурхливіший катаклізм, аніж тоді, коли таке сталося з нами вперше. Я був виснажений фізично й духовно, і не я, а Саллі забрала порожні келихи й віднесла їх до вітальні. Вона повернулася з повними по вінця келихами світлого вина і стала наді мною, гола й прекрасна.

– Не знаю, навіщо я це зробила, – сказала вона й дала мені келих, виготовлений у формі тюльпана.

– Ти жалкуєш? – запитав я.

– Ні, Бене. Я ніколи не жалкувала за тим, що відбувалося між нами. Я тільки хотіла… – Але тут вона замовкла й натомість пригубила вино зі свого келиха й сіла біля мене на ліжко.

– Ти знаєш, що я тебе кохаю, – сказав я.

– Так.

Вона подивилася на мене з виразом, якого я не міг розгадати.

– Я завжди тебе кохатиму, – сказав я.

– Хоч би що сталося? – запитала вона.