Розділ «Частина перша»

– Де вона є, Ло? Де?

– Десь дуже близько. Десь у місцевості, обгородженій головними мурами, можливо, в зоні печери.

– Іди ти к бісу, Ло. Я перекопав там кожен дюйм, півсотні разів.

Я говорив із лагідним роздратуванням, яке, проте, невпинно наростало.

– А коли ти перекопуватимеш її всоте, ти зрозумієш, яким сліпим ти був.

– Щоб ти пропав, Ло! – почав я. – Не думаю…

– Випий, партнере, перш ніж ти вибухнеш.

Я зробив, як він мені порадив, і Лорен вів далі:

– Я не критикую тебе за те, що ти зробив, Бене. Але дозволь мені лише нагадати тобі, що 1909 року Теодор Дейвіс закінчив свою книжку словами: «Я боюся, що в Долині царів уже не залишилося жодної гробниці, яку ми не розкопали».

– Так, я знаю, Ло, але…

Не слухаючи мене, Лорен провадив:

– Але через тринадцять років Говард Картер знайшов гробницю Тутанхамона, найбільшй скарб, який будь-коли знаходили в тій долині.

– Ніхто не збирається припиняти пошуки, Ло, я працюватиму там доти, доки ти платитимеш.

– А я готовий побитися об заклад, що моя чекова книжка готова на більше, ніж ти думаєш.

– Гляди не програй цього закладу, Лорене, – остеріг я його.

І ми засміялися знову.

Ми розлучилися десь у середині дня. Лорен, оточений густим гуртом РМ, подався через вітальню туди, де на нього чекав перед готелем чорний «ролс-ройс», а я вислизнув у бічні двері й вийшов на вулицю Парк-лейн, щоб зловити там таксі.

Елдридж Гамілтон чекав на мене на тротуарі перед Королівським географічним товариством. Він приїхав з Оксфорда на своєму ясно-червоному мікроавтомобілі, одягнений, як завжди, у твідову куртку з латками на ліктях, але гарячково збуджений у чеканні завтрашнього дня.

– Я майже неспроможний дочекатися його, Бене, – сказав він, здушено засміявшись від великого задоволення. – Вони вже оселилися в готелі?

– Ні, але Снелл має оселитися сьогодні ввечері.