Розділ «Частина перша»

Елдридж перестав читати й подивився на наші напружені обличчя. Ми мовчали. Те, що ми прослухали, було далеким від сухих звітів, торговельних списків і наказів ради. Цей сувій був наповнений диханням, самою сутністю людей та їхнього краю.

– Оце так! – прошепотів Рал. – Вони мали чудового прес-агента.

Я відчув, як роздратування шкрябнуло мої нерви на таке непоштиве зауваження.

– Читайте далі, – сказав я, й Елдридж кивнув головою.

Він роздушив недопалок сигарети об попільничку, яка стояла біля його ліктя, й повернувся до читання. Він робив паузи лише для того, щоб відгорнути й посипати сажею новий фрагмент аркуша сувою, потім без перерви читав далі, а ми слухали, цілком заворожені. Години пробігали на метких ногах, поки ми слухали поеми Гая Бен-Амона, що звучали знову через дві тисячі років.

Опет народив свого першого філософа та історика. Слухаючи слова давно померлого поета, я відчував дивну спорідненість духу з ним. Я розумів його гордість і дріб’язкове самовдоволення, я захоплювався його відважним світобаченням, прощав йому надто широкий політ фантазії, очевидні перебільшення й перебував у полоні павутини тих історій, якими він обплутував мене.

Його історія почалася від того часу, коли Карфаген був оточений вовками Риму, коли він стікав кров’ю в облозі, а легіони Сціпіона штурмували його мури, знай повторюючи: «Карфаген мусить померти».

Він розповів нам, як Гасдрубал послав швидкий корабель понад узбережжям Середземного моря туди, де Гамількар, останній нащадок славетних Барка, родини, що давно відійшла від влади й політики, стояв із воєнним флотом у п’ятдесят сім великих кораблів з міста Гіпона, що на північноафриканському узбережжі; як оточений вождь кликав на допомогу, а супротивні вітри не дали йому одержати її. Сціпіон удерся в місто, й Гасдрубал помер із закривавленим мечем у руці, порубаний на шматки римськими легіонерами під великим вівтарем храму Ашмуна, що стояв на вершині пагорба.

Коли Елдридж зробив паузу, я озвався вперше за півгодини.

– Це дає нам першу дату. Третя пунічна війна й остаточне зруйнування Карфагена, сто сорок шостий рік до Різдва Христового.

– Я думаю, ви дійдете висновку, що саме від цієї дати починається календар міста Опет, – погодився зі мною Елдридж.

– Читайте далі, будь ласка, читайте далі, – попросила Саллі.

Двом біремам пощастило втекти від різанини, пограбування й ґвалту, що відбувалися в Карфагені. Вони помчали на великому вітрі туди, де стояв скутий штормом біля середземноморського міста Гіпона Гамількар, і розповіли йому, як помер Гасдрубал і як Сціпіон віддав місто інфернальним богам, спалив його і зруйнував його мури, як він продав п’ятдесят тисяч тих, хто вижив, у рабство, звелів засипати його поля сіллю й заборонив під страхом смерті будь-кому жити серед руїн.

«Така велика ненависть, такі жорстокі діяння могли народитися лише в серці римлян», – нарікав поет, а Гамількар оплакував Карфаген протягом двадцятьох днів і двадцятьох ночей, перш ніж покликав до себе своїх морських полководців.

Вони прийшли до нього, всі дев’ять, і поет Гай назвав їхні імена: Задаль, Ганіс, Філон, Габбакук Лал та інші. Кілька з них хотіли воювати, але більшість наготувалися втікати, бо як могли жалюгідні рештки карфагенської сили вистояти проти легіонів Риму та його грізного флоту галер?

Здавалося, немає більше ніде святої землі для карфагенян. Рим накрив увесь світ своєю закутою в броню п’ятою. І тоді Габбакук Лал, старий морський лев і досвідчений мореплавець, нагадав їм про подорож, яку Ганнон Мореплавець здійснив триста років тому, вийшовши крізь Геркулесові стовпи й добувшись до краю, де пори року були перекручені, золото росло, наче квіти на скелях, а слони жили великими стадами на рівнинах. Усі вони читали розповідь про мандри Ганнона, яку той записав на глиняних табличках і залишив на збереження у великому храмі Ваала Гаммона в Карфагені, тепер зруйнованому Римом. Вони згадали, як він розповідав про річку й велике озеро, де його привітали лагідні люди з жовтою шкірою, що обмінювали золото й слонову кістку на намисто й одяг, і розповідав, як він там затримався, щоб полагодити свої кораблі й дочекатися урожаю збіжжя.

«Це добра земля, – писав він. – І багата».

Так, у перший рік своєї втечі від Середземного моря Гамількар Барка очолив флот із п’ятдесяти дев’ятьох великих кораблів, на борту кожного з яких було по сто п’ятдесят веслярів і полководців, і повів його на захід, пройшовши крізь Геркулесові стовпи, що нависали над протокою, а тоді звернув на південь у невідоме море. З ним вирушили в далекі краї дев’ять тисяч чоловіків, жінок і дітей. Подорож тривала два роки, позаяк пливти понад західним узбережжям Африки було нелегко. Їм зустрічалися тисячі труднощів і небезпек, які треба було долати. Дикі племена чорношкірих людей, хижі звірі та хвороби, що нападали на них, коли вони сходили на берег, мілководдя й бурхливі течії, вітри і штилі на морі.

Через два роки після початку подорожі вони звернули в гирло широкої спокійної річки і пливли вгору по ній протягом шістнадцятьох днів, перетягуючи кораблі вручну там, де було мілко, аж поки нарешті досягли великого озера, про яке писав Ганнон. Вони висадилися на його найдальшому березі під пагорбами з червоного каменю, і Гамількар Барка помер від пропасниці, яку він привіз із собою з гнилих земель півночі. Його малого сина Ланнона Гамількара обрали новим царем, а дев’ять полководців стали його радниками. Вони назвали свою нову країну Опет, як легендарну землю золота, й почали будувати своє перше місто там, де серед скель була печера з глибоким басейном. Басейн і місто присвятили богині Астарті.

– Господи, та вже четверта година, – спохопився Рал Девідсон і порушив зачарування, яке опанувало нас усіх на більшу частину ночі, і я зрозумів, який я стомлений, емоційно та фізично виснажений, але дуже задоволений. Я знайшов свого Плінія, тепер я можу їхати до Лондона з тріумфом. Я мав усе, чого потребував.