Розділ «Частина перша»

Як швидко тепер минали дні. Я щоранку починав працювати ще до схід сонця. Моя друкарська машинка клацала, не зупиняючись, і заповнені письмом аркуші вже утворювали високий стіс коло неї. Я щодня працював до полудня, а другу половину дня та вечори збавляв у депозитарії, слухаючи пісні із золотих книг поета Гая. Сподіватися на те, що переклад буде завершено до першого квітня, не доводилося. Нам би дуже пощастило, якби на той час були перекладені два сувої з п’ятьох. Не було також можливості відкласти симпозіум, призначений радою Королівського географічного товариства саме на цей день. Відділ зв’язків із громадськістю лондонської гілки компанії «Англо-Стервесант» завершив усі приготування, запрошення розіслані й прийняті, підтверджені номери в готелях і передбачені сотні інших подробиць.

Мені треба було впорядкувати цю неймовірну кількість фактів і легенд настільки, наскільки я міг устигнути за той час, що мені залишався. І так само, як завжди, мені доводилося боротися зі спокусою романтизувати свою тему. Слова Гая розбуркували мої емоції, я хотів скопіювати його кипучий стиль, похвалити героїв і суворо осудити негідників, як це робив він. Усі ми в Місячному місті були глибоко втягнуті в ту історію, навіть Елдридж Гамілтон, єдиний неафриканець серед нас, був зачарований її величчю. Тоді як для нас, для кого Африка була, по суті й емоційно, джерелом існування, ті пісні стали життєвою необхідністю.

Як часто мені здавалося, що наша недавня історія є відлунням життєвих змагань і пригод тих людей з Опета. Як тісно, здавалося, вони пов’язані з нами, попри те, що нас відокремлювало від них майже дві тисячі років.

Протягом перших п’ятьох років поселення на березі озера процвітало. Вони будували собі оселі з дерева й глини, люди Опета призвичаювалися на новій землі. Вони налагодили торговельні зв’язки з народом ює. То були ті самі жовтошкірі люди, яких Ганнон описував триста років тому, високі граційні чоловіки зі скошеними очима й тонкими рисами. Не випадало сумніватися, що це предки готтентотів. Вони були пастухами, доглядали табуни кіз та дрібної чагарникової худоби. Були мисливцями й траперами, а також збирачами самородків алювіального золота в річищах серед гравію. Від імені царя-дитини Габбакук Лал уклав договір із Ює, царем ює. Згідно з тим договором, усі землі між великою річкою й пагорбами Туя ставали власністю людей з Опета за п’ять рулонів тканини та двадцять залізних мечів.

Задоволений, Габбакук Лал, для якого вид і запах моря були як кров, що струменить у його жилах, повернувся до Середземного моря на п’ятьох найшвидших кораблях, навантажених золотом і слоновою кісткою з Опета. Він здійснив зворотну подорож за дев’ять місяців, встановлюючи пости спостереження на всьому західному узбережжі Африки, й повернувся додому з вантажем бісеру, тканин та інших розкошей цивілізації. Він відкрив торговельний шлях, по якому скарби Південної Африки потечуть у відомий світ, але він постійно остерігався мстивого ока Риму й тому приховував свої сліди на морі, як старий лис.

Він привіз із собою і нових поселенців для колонії Опета. То були металурги, мулярі, будівники кораблів й аристократи – шукачі пригод. Проте потік золота й слонової кістки від ює став вичерпуватися, коли закінчилися запаси, надбані за сотні років. На чолі загону в сто воїнів Габбакук Лал поїхав до міста Ює. Він хотів домовитися про те, щоб людям з Опета надали право полювати на всій території царства Ює, і цар охоче погодився, приліпивши свій знак у кінці шкіряного сувою, покритого літерами, яких він не розумів. Потім він улаштував бенкет, щоб розважити почесних гостей. Пиво приносили у великих суліях із гарбуза, биків цілими смажили над ямами, наповненими розжареним вугіллям, а маленькі дівчата ює танцювали голими, їхні жовті тіла, натерті маслом, блищали у сонячному світлі.

У розпалі гулянки Ює, цар, підвівся на ноги й показав кулаком на людей, чиї вимоги ставали дедалі надмірнішими.

– Повбивайте білих дияволів, – вигукнув він, і його воїни, які лежали напоготові за глиняними мурами міста, кинулися на них.

Габбакук Лал пробив собі дорогу до безпеки, його бойова сокира кружляла навколо нього, немов летюча смерть. Троє з його людей пробилися слідом за ним, але решта полягли в битві, і їхні голови ює почепили на бойові киї.

Габбакук Лал і троє його відважних супутників відірвалися від переслідувачів і добігли до берега великої річки, де стояв на якорі їхній корабель. Пливучи на білих вітрилах, вони принесли застереження в Опет. Коли полки ює в сорок тисяч воїнів спустилися крізь прохід у червоних пагорбах, п’ять тисяч чоловіків з Опета вже були готові зустріти їх.

Протягом усього того дня жовті орди розбивалися, як морські хвилі, об ряди лучників Опета, й весь той день стріли летіли, мов хмари сарани. Потім, у ту мить, коли ює відступили, виснажені, і їхня рішучість зламалася, Габбакук Лал відкрив свої ряди й випустив на ворога сокирників. Як хорти за зайцями, як вовки за овечими отарами, вони переслідували ворогів, аж поки темрява припинила різанину. Воїни ює загинули в полум’ї свого охопленого вогнем міста, а їхні люди були взяті в рабство. Такий закон Африки, землі, яка любить сильних, де тільки лев розгулює гордо.

Отак несподівано колонія, яка спокійно влаштовувалася на новому місці проживання, пускаючи в землю своє коріння й переконуючись у тому, що її підмурки міцні, досягла великого розвитку й процвітання.

Її металурги розробляли поклади металів, її мисливці освоїли великі території, її скотарі схрестили дрібну чагарникову худобу ює з великими биками, яких кораблі Габбакука Лала привезли з півночі. Її землероби сіяли хліб і поливали його водою з озера. Щоб захистити своїх громадян і богів, почали будівництво мурів Опета. Земля та її скарби були поділені між дев’ятьма шляхетними родинами полководців, що привели флот до цієї місцевості, а тепер стали членами царської ради.

Габбакук Лал, чиє кремезне тіло покрутив і знівечив артрит, а червоний, палахкотючий вогонь його волосся й бороди змінився на сірий попіл, нарешті помер. Але його найстарший син, на той час уже адмірал флоту Опета, взяв собі батькове ім’я. Другий Габбакук Лал здійснював управління флотом Опета, який дедалі зростав, використовуючи його для торгівлі та досліджень. Його кораблі досі ходили добре второваним шляхом на північ, але вони також здійснили далеку подорож на південь, туди, де земля обкручувалася в протилежний бік, і велика гора з пласкою вершиною охороняла південний мис. Тут несподіваний шторм, який утворився з північного та західного вітрів, розтрощив половину опетського флоту на скелях під горою. Жерці розтлумачили той випадок як застереження від богів, і відтоді жоден із кораблів Опета не наважувався запливати так далеко на південь.

Минали століття. Царі сходять на трон і потім сходять із нього. Виникають нові звичаї, манери богів та способи поклоніння їм змінюються, пристосовуючись до нової землі, народжуються нові покоління людей зі змішаною кров’ю Опета та ює. Кожен із них є громадянином, але тільки шляхетним родинам дозволено правити країною. Він може втішатися всіма привілеями й виконувати всі обов’язки громадянина, крім управління справами держави. Це дозволено лише людям старої крові, чистої й незаплямленої. Як відгалуження цієї знаті виникає клан воїнів-священиків. Вони сини Амона, і я з великою цікавістю довідався, що клан походив від чоловіка з давнього царства, тобто з міст Тір і Сидон, що існувало на землях Ханаану. Ті священики, либонь, походили від єврейського кореня. Ніхто не забороняє нам робити цікаві припущення, чи не так?

Народжуються нові герої й воюють на кордонах або придушують повстання рабів, або вбивають диких звірів. Відроджується давнє мистецтво тренування слонів, і цареві слони підсилюють його військо й полегшують важку працю на будівництві та спорудженні шахт.

Під час читання золотих книг іноді виникало фізичне відчуття зв’язку з минулим. Гай описує будівництво мурів та башт Ваала. Вони точно відповідають тим фундаментам, які ми відкрили. Гай повідомляє, що мури мали тридцять п’ять футів заввишки і п’ятнадцять футів завтовшки, й ми знову дивуємося, як вони могли зникнути.

В іншому місці він описує дари, що їх єгипетські чиновники піднесли в Кадисі Великому Левові – так тепер називали царя; серед тих дарунків він описує золоту чашу, чудово оброблену, зі знаками вічного життя. Це та сама чаша, яку ми знайшли між руїнами храму, й того вечора я знову пішов оглянути її. Тепер я подивився на красу чаші новими очима.

Читаючи пісні Гая, ми завжди намагалися розв’язати головоломку вгадування сучасних назв для тих тварин і місцевостей, про які він згадує. Міста й гарнізони давно перестали існувати або перетворилися на таємничі купи давніх каменів, якими всіяний ландшафт Центральної Африки. Проте ми з великим хвилюванням вислухали, як люди з Опета почали шукати землю, придатну для вирощування виноградників та олив. Олія та вина, доставлені з півночі, мали більшу вартість, аніж їхня вага в золоті на той час, коли вони завершили подорож на кораблях Габбакука Лала П’ятого.

Виноградарі та городники Великого Лева відкрили пасмо високих гір далеко на сході. Там панував туман і прохолодне чисте повітря. Для будівництва терас та обробітку схилів із родючим ґрунтом було залучено десять тисяч рабів. Живі рослини в гончарних посудинах доставлялися на південь найшвидшими кораблями, потім їх вантажили на слонів і перевозили в гори Зенґ, з яких і стали потім надходити солодкі вина, що їх поет Гай нахваляє з палким ентузіазмом. Описує він і будівництво терас, де вирощували сади, які існують у горах Іньянґа до сьогоднішнього дня.