Розділ «Частина перша»

– Він чудовий, Гіларі.

І без будь-якої причини я подумав: «Що глибша провина, то коштовніший подарунок».

Коли ми прибули в «Дорчестер», Гіларі хапнула ротом повітря, а тоді приклала долоню до губів із подиву перед бароковою красою номера-люкс Олівера Месселя.

– Це неправда, Бене, – засміялася вона, – це не може бути правдою.

– Не смійтеся, – застеріг я її. – Ми, либонь, коштуватимемо Лоренові більш як сто фунтів стерлінгів у день.

– Ой-ой! – Вона плюхнулася в одне з величезних крісел. – Налийте чого-небудь випити, Бене, любове моя. Мені це потрібно.

Наповнюючи келихи, я запитав без потреби:

– Отже, ваші проблеми мали тимчасовий характер, чи не так, Гіл?

– Я вже й забула, що мала якісь проблеми, Бене. Він тепер кращий, аніж будь-коли був.

Коли прийшов Лорен, я зрозумів, що вона має на увазі. Він перебував у пречудовому гуморі, сміявся й клекотів енергією, елегантний, рішучий і засмаглий. Він відіслав геть двох останніх РМ, поки я налив йому «Ґлен Ґрант», потім кинув свій піджак і краватку на спинку стільця, закотив рукави, відкривши опуклі коричневі м’язи, й сів перед келихом із випивкою.

– Окей, Бене. Покажи мені свої матеріали.

І ми заходилися переглядати й обговорювати сувої та їхні переклади.

Лорен причепився до першого рядка на першій сторінці.

– «Піди на мій склад і візьми там п’ятсот пальців найчистішого золота». – Він повторив цей рядок, потім подивився на мене. – Хіба так сказав би той стародавній хлопець, говорячи про своє золото? Мій склад! Це його скарбниця. Той тупак Гамілтон неправильно зрозумів його. Треба було прочитати «скарбниця».

– Ти так несподівано опанував пунічну мову? – прокоментував я його зауваження.

– Але ж, погодься, Бене, хіба тобі коли-небудь доводилося посилати когось у склад по своє золото? – Він приклався до «Ґлен Ґранта». – Якщо твої теорії правильні…

– Не дратуй мене цим «якщо», Ло. Тебе ж звуть не Вілфред Снелл.

– Гаразд, припустімо, наше місто спостигла ґвалтовна й раптова смерть. Пожежа й загибель людей, але архіви, які вони вочевидь глибоко шанували, збереглися недоторканими, тож існує досить великий шанс, що скарбниця теж лишилася недоторканою. Ми повинні знайти її.

– Чудове відкриття! – Я кивнув головою й саркастично посміхнувся. – Як тобі пощастило його зробити? А я, виходить, даремно колупався в землі, шукаючи її протягом останніх півроку?

– Вона десь там, Бене, – сказав Лорен, знехтувавши мою насмішку.