Розділ «Частина перша»

Але Гіларі поскаржилася на перевтому і сказала, що хоче сьогодні лягти спати рано. Я пообідав сам-один в Айзова, де мене нагодували справжнім кошерним обідом, який починався з рубленої печінки з цибулею. Після чого я перетнув алею й заглянув до Реймонда, де за п’ять фунтів споглядав, як найгарніші дівчата Лондона роздягалися до голого тіла. Дивитися на це було мені тяжко. Така розвага примусила мене почуватися ще самотнішим і пригніченішим, і потім, хоч я й не розпусник, я ледве утримався від спокуси, коли дівчата манили мене з темних дверей своїх притулків на Вордер-стрит.

Я зателефонував у кімнату Саллі, коли повернувся у номер за кілька хвилин до півночі, а потім і через годину, коли облишив марні спроби заснути. На обидва дзвінки я не дістав відповіді, і телефон засмучено гудів, наче комаха, яка марно шукає собі пару, посилаючи в простір свій безрезультатний заклик. Був уже майже ранок, коли мені нарешті пощастило заснути.

Лорен розбудив мене, неймовірно бадьорий і енергійний, о восьмій годині, заволавши в телефон:

– Тебе чекає великий день, Бене. Приходь снідати, сюди, нагору. Я саме замовляю сніданок, тобі чого хочеться?

– Кави, – промурмотів я, і, коли прийшов у його номер-люкс, перед ним стояв величезний таріль зі стейком і беконом, нирками і яйцями, з вудженими оселедцями та вівсяною кашею на початок і грінками, мармеладом та кавою на кінець.

Це більш-менш звичайний сніданок для Лорена.

– Сьогодні тобі знадобиться твоя сила, партнере. Розташовуйся зручніше, хлопче, і їж.

Підкріпившись таким поживним сніданком, я прожив ранок на високій хвилі сподівання й почувався, наче лев, коли ополудні ми спустилися вниз, щоб привітати гостей. Коли я сказав «лев», то мав на увазі лева-людожера. Я змастив ретельно поголені щоки двома жменями крему «Діор», який застосовують після гоління, одягнув темний кашеміровий костюм із білою сорочкою й коричнево-малиновою краваткою, а Гіларі ще й устромила мені в петлицю червону гвоздику. Я пахтів, наче трояндовий сад, я радше енергійно підстрибував, ніж ішов, а в животі відчував те поколювання й тремтіння, яке буває в мисливця, що вийшов на полювання.

Лорен і я увійшли до кімнати для високих гостей разом, і гомін розмов відразу стих. Я не претендую на те, що моя поява в кімнаті може спричинити мовчанку, але поява Лорена, безперечно, може. Лише один голос не затих; намагаючись наслідувати мову британського вищого класу, він, проте, горлав у вітальні, чимось подібний до реву осла. Вілфред Снелл стояв у колі своїх лизоблюдів, височіючи над ними значно вище, аніж може височіти людина, тому він скидався на погано зроблений пам’ятник самому собі. Ноги в нього були розчепірені, а тіло застигло в позі тяжко вагітної жінки, яка намагається врівноважити своє величезне черево. Здавалося, він носить під своєю камізелькою наполовину наповнений бурдюк із вином. Щоб накрити цей неймовірно опуклий живіт, знадобилося не менше тканини перлисто-сірого кольору, аніж для виготовлення театральної завіси. Його обличчя звисало вниз на груди кількома підборіддями, схожими на брижі, що вкривають поверхню водойми. Воно було біле та м’яке, так наче пластикову торбинку наповнили брудним молоком. Його рот здавався глибоким рожевим розрізом у білому тілі, млявий, постійно розкритий, навіть тоді, коли він не базікав, а не базікав він рідко. Його волосся скидалося на дикий кущ із переплутаним гіллям, із якого на плечі та лацкани сипався дощ дрібної лупи, й він був весь обвішаний усілякими речами: окуляри для читання висіли йому на шиї, як бінокль командувача танковим корпусом, позолочений ніж для надрізання сигар визирав із кишені, в якій носять гроші, з його петлиці звисали монокль на чорній стрічці, ланцюжок від годинника і в’язка ключів.

Я рушив у його напрямку, зупиняючись, щоб привітати друзів, побазікати з колегами, але невпинно наближався до нього. Хтось тицьнув у мою руку келих, і я оглянувся.

– Віскі для мужності, – усміхнулася мені Саллі.

– Мені його не треба, любове моя.

– Ходімо поговоримо з ним, – запропонувала вона.

– Таку втіху я залишаю собі наостанок.

Ми подивилися відкритим поглядом на цього самопризначеного барабанщика археології, чиї з півдесятка книг розійшлися накладом у п’ятсот тисяч примірників – книг, які не мали на меті нічого іншого, крім як догоджати смакам читачів; книг, які небезпечно фліртували із плагіатом і кримінальною обмовою; книг, у яких еквілібристика з професійним жаргоном прикидалася ерудицією, а факти стискалися, нехтувалися або тонко змінювалися на догоду власній аргументації.

Я не мстивий чоловік, не той, хто таїть у собі злість або невдоволення, та коли я дивлюся на цього обрезклого ката, цього мучителя, цього… Одне слово, коли я на нього дивлюся, я відчуваю, як кров закипає й піниться за моїми очима. Я рушив до нього напрямки.

Він побачив, як я наближаюся, але не звернув на мене уваги. Усі в кімнаті знали, що відбувається, й, либонь, чекали сутички від того дня, коли одержали свої запрошення. Коло навкруг великого чоловіка розімкнулося, надавши мені простір, щоб я міг наблизитися до нього.

– Немає сумніву… – горлав Вілфред, причому його погляд ковзнув на сім футів вище від моєї голови.

Він зазвичай упереджує кожне зі своїх тверджень таким рекламним ударом.

– Як я завжди стверджував…