Розділ «ЙоунКолфер Артеміс Фаул. Місія в Арктику»

— …що інженерні служби позавалювали бічні тунелі. А без бічних тунелів нам не пробитися до загальної системи шахтного сполучення.

— Хіба то проблема? — здивувався Корч. — Ми розіб’ємо завал.

— А чим, пане командувачу? — зітхнула Холлі. — Це ж дипломатичний шатл. Ми не маємо гармат.

Лаккей добув із торбинки, причепленої до «місячного пояса», дві гранати.

— А ось ці підійдуть? О’Гир дав про всяк випадок. Сказав: а раптом знадобляться.

Артеміс аж застогнав. Коли б він не знав Лаккея як облупленого, то міг би заприсягтися, що все це його слузі страх як подобається.

— Ох-хо-хо, — видихнув Мульч.

Буквально за декілька секунд ситуація змінилася — з райдужної на вкрай небезпечну. Отже, сигналізація спрацювала, несамовито завила сирена, а тоді відчинилися бічні двері, впустивши до вітальні двох здоровенних німецьких вівчарок. Ідеальні сторожові пси. А слідом за ними вбіг, певне, їх дресирувальник — здоровило у захисному ватяному одязі. Очевидно, собаки іноді накидалися й на нього.

— Хороші собачки… — лагідно прошепотів Мульч, повільно відщібаючи клапан штанів біля сідниць.

Холлі, вміло маневруючи, підвела шатл якнайближче до стіни шахти.

— Ближче не підійти, — сказала вона у мікрофон шолома. — Ще трохи, і теплові потоки можуть притиснути нас до стіни.

— Теплові потоки? — загарчав Корч. — А ти не могла попередити про них трохи раніше, ще поки я не поліз сюди?

Командувач лежав розпростертий на правому крилі, а в халявках його черевиків запхнуто по гранаті.

— Я залюбки, командувачу, здійснила б цю операцію і сама, але хто б тоді керував цією пташкою?

Корч пробурмотів щось сердите собі під ніс і підповз до краю крила. Холлі намагалася тримати шатла рівно, однак висхідні теплові потоки все одно кидали «човник» туди-сюди, немилосердно трясучи командувача. Корч жив нині однією лиш думкою: скоро, дуже скоро його пальці зімкнуться на горлянці Мульча Копача!

— Ще б хоч метр! — видихнув він у мікрофон. Принаймні вони хоч зв’язок мали — шатл був обладнаний автономною системою інтеркомів. — Ще один метр, і в мене все вийде.

— Шкода, командувачу, але ближче ніяк не можна. Маєте те, що маєте.

Корч зважився глянути в безодню. Шахта, звиваючись, усе тяглася й тяглася вниз — туди, де жовтогарячим світлом яріла біля ядра Землі магма. Божевілля. Чисте шаленство. Ні, має бути інший вихід. Що завгодно, тільки не це. У цей момент командувач уже був ладен погодитися на те, щоб ризикнути й спробувати добутися до Лос-Анджелеса якимсь наземним шляхом.

І тут Джуліусові Корчу явилося видіння. Можливо, його викликали сірчані випари, стрес чи навіть недоїдання, але командувач ладен був заприсягтися, що в камені просто перед ним раптом вималювалась нахабна пика Мульча Копача. Пика попахкувала сигарою і вдоволено посміхалась.

І Корчева рішучість знову повернулась. Щоб його перехитрував якийсь злодюжка? Та ніколи цьому не бувати!