Розділ «ЙоунКолфер Артеміс Фаул. Місія в Арктику»

— Навіщо? І в тебе ще вистачає нахабства питати мене про це? Я ж був улюбленцем Ради! Років через п’ятдесят міг би її й очолити! І тут раптом та справа з Артемісом Фаулом. Один короткий день перекреслив усі мої надії. Мене понижено у званні, обернено на потвору! І все це через тебе, О’Гире. Так, так, через тебе, а ще через Корча! Тож мені лишився єдиний спосіб повернути моє життя на колишні рейки — скомпрометувати вас обох. Тебе звинуватять в організації гоблінського заколоту, а Джуліус загине безславною смертю. Згине разом з Артемісом Фаулом, і це стане додатковим призом для мене. Я й не смів сподіватися на таку ідеальну розв’язку.

— Невже ти й справді сподіваєшся перемогти Легіон за допомогою жменьки «свинорилів»? — форкнув О’Гир.

— Перемогти Легіон? Та нащо мені його перемагати? Я ж герой Підземної поліції — чи, точніше, незабаром ним стану. А з тебе я зроблю головного заколотника.

— Ну, це ми ще побачимо, бабуїняча пико! — кинув кентавр, натискаючи на кнопку, що посилала інфрачервоний сигнал на прихований у підлозі приймач.

За півсекунди нагріється спеціальна плазмова мембрана. А ще за півсекунди по плазмовому гелю пошириться нейтринний заряд, який має вразити всякого, хто стоїть на підлозі чи принаймні біля будь-якої з щонайменше трьох стін. Так воно мало б відбутися. Теоретично.

Дрюк уїдливо захихотів.

— Та що таке? Не спрацювала твоя люба плазмова підлога?

О’Гир збентежився. Але тільки на мить. Він тут-таки опустив копита й натис іншу кнопку. Вона вмикала лазер, що реагував на звуки мови. Тепер хто перший зронить слово, той згорить. Кентавр затамував подих.

— Ото лихо! — провадив Дрюк. — Ні плазмова підлога не діє, ні лазер, що реагує на мову. Втрачаєш форму, О’Гире. Втім, воно й не дивно. Я не сумнівався, що колись-таки всі переконаються: ти — звичайнісінький віслюк.

Лейтенант зручно вмостився в обертовому кріслі й закинув ноги на корпус комп’ютера.

— Ну то що, досі не вирахував, хто нейтралізував усі твої штучки?

О’Гир тяжко задумався. І хто ж то міг бути? Хто переміг комп’ютерного генія в його улюбленій грі? Звісно, не Дрюк — де йому! То такий безнадійний профан у техніці, яких тільки пошукати. Ні, існувала тільки одна особа, здатна розкусити кентаврійський код і відімкнути системи безпеки оперативного кабінету.

— Опал Кобой! — видихнув він.

Дрюк поплескав кентавра по голові.

— Молодець, угадав. Під час модернізації штаб-квартири поліції Опал установила тут кілька шпигунських відеокамер. Ти ж був такий люб’язний, що незабаром засвітив кілька своїх документів перед однією з них. Ну, а розгадати твій шифр і трішки перепрограмувати систему — для неї заіграшки. Але найсмішніше було те, що Рада сама оплатила всі видатки. Кобой вписала до рахунку навіть свої секретні відеокамери. А цієї хвилини Б’ва Кел якраз готується напасти на місто. Озброєння й засоби зв’язку поліції відімкнено. І знаєш, що найприємніше? В цьому заколоті звинуватять тебе, мій конеподібний друже. Адже ж саме ти замкнувся в оперативному кабінеті, поки на вулицях точилися бої.

— Ніхто в це не повірить! — заперечив О’Гир.

— Ще й як повірять, — запевнив Дрюк. — Особливо після того, як ти вимкнеш усю систему безпеки штаб-квартири, в тому числі й ДНК-гармати.

— Оцього я ніколи й нізащо в світі не зроблю.

Дрюк покрутив у пальцях чорний матовий пульт управління.

— Боюсь, від тебе тут уже більш нічого не залежить. Опал розібрала всі твої системи по частинах і підвела все до ось цієї маленької штучки.