Розділ «ЙоунКолфер Артеміс Фаул. Місія в Арктику»

— Десь за півкілометра ще один поворот, — повідомив Лаккей. — Кращого шансу в нас не буде.

— І як же ми зійдемо? — поцікавився Артеміс.

Лаккей осміхнувся.

— «Зійдемо» — це надто ніжне слово для того, що я маю на увазі.

Артеміс застогнав. Знову карколомні стрибки та відчайдушний біг…

О’Гирів мозок аж шкварчав від напруження, мов морський молюск на сковорідці з олією. Дрюк не пришив його відразу, то, може, ще не все втрачено? А так один постріл — і кінець. Кентаври не володіли чарами. Ані краплиною чарів. Вони тільки й могли покладатися, що на власний розум та ще на копита, якими можна затоптати ворога. Але щось підказувало О’Гирові, що Дрюк Глодів не збирався його вбивати. Поки що. Надто вже хотілося владолюбному ельфові познущатися з безпорадного кентавра.

— Гей, О’Гирчику! — сказав лейтенант. — Чом би тобі не ввімкнути інтерком? Цікаво подивитися, що воно буде.

О’Гир здогадувався, що станеться в такому випадку.

— Не турбуйся, Глодів, я не робитиму різких рухів.

Дрюк засміявся. Нині він був абсолютно щасливий.

— Глодів? Ти вже звеш мене на ім’я! Так і будемо відтепер звертатися один до одного, правда? То що, дійшло до тебе, в якій невилазній ямі ти опинився?

Авжеж, до О’Гира саме «доходило». За тонованим склом оперативного кабінету легіонські техніки були заклопотані своїми буденними справами, навіть не підозрюючи, яка драма розігрується лиш за два метри від них. О’Гир бачив їх і чув, але ж зв’язок тут був односторонній.

І хто ж був у всьому тому винен? А сам великомудрий кентавр. Саме він наполіг, щоб оперативний кабінет побудували відповідно до його власних параноїдальних стандартів. Титановий куб із вибухостійкими вікнами. І жоден провід не з’єднував центру із зовнішнім світом — не було тут навіть всюдисущих оптиковолоконних кабелів.

Атож, кабінет був абсолютно неприступний, якщо тільки, звісно, ти власноруч не відчиниш дверей давньому ворогові, аби позбиткуватися з нього.

О’Гир аж застогнав з відчаю. Матінка завжди застерігала, що гострий язик раніше чи пізніше доведе його до біди. Однак ні, ще ж не все втрачено! Ще в нього лишилася пара козирів, прихованих у рукаві. Плазмова підлога, наприклад.

— То й що ж все це означає, Дрюку? — запитав кентавр, підіймаючи всі чотири копита над підлогою. — Тільки не кажи, що ти мрієш заволодіти цілим світом!

Ой, як Дрюк розусміхався! Це ж нарешті настав його час.

— Ну, не все зразу. Для початку я задовольнюсь Нижніми Рівнями. А там буде видно…

— Але навіщо тобі це?

У Дрюкових очах спалахнув безум.