Розділ «ЙоунКолфер Артеміс Фаул. Місія в Арктику»

Кілька секунд — і вони вже вдарились об стінку вагона. «Місячний пояс» допоміг їм не розбитися. Але довго так не могло тривати. Раніше чи пізніше їх мало затягти під колеса…

Артеміс зачепився за інший щабель, поруч із Холлі.

— Я можу чимсь допомогти?

Ельфиня кивнула головою на свій рукав.

— Там. У нарукавній кишеньці балончик. Дістань!

Артеміс відстебнув липучку й добув із кишеньки крихітного балончика.

— Так. Дістав.

— Чудово. Тепер усе залежить від тебе, Фауле. Лізь нагору, на дах.

В Артеміса з подиву навіть щелепа відвисла.

— На дах?

— Так. Це єдина наша надія. Бачиш двері? Вони замкнені зсередини. Отже, на даху має бути люк. Треба відчинити ці двері, аби втягти Лаккея і Корча досередини. За два клаци попереду рейки повертають убік. Якщо потяг хоч трохи збавить швидкість, обидва вони загинуть.

Хлопець кивнув головою.

— А в балончику що?

— Кислота, що роз’їдає залізо. Ти маєш проникнути до вагона через люк і відчинити двері. Прикрий обличчя рукою і видави кислоту на замок. Та гляди не крапни на себе!

Задовга вийшла розмова, як на такі критичні обставини! Кожна секунда могла стати вирішальною. І хлопець не став витрачати час на прощання.

Намагаючись якнайщільніше притискатися тілом до стінки, він підтягся на наступний щабель. Вітер жбурлявся крихітними колючими крижинками, що жалили мов бджоли. І хоч зуби цокотіли, та Артеміс усе одно стягнув ними з рук рукавички. Вже краще обморозитися, ніж скотитися під колеса.

Вгору. Щабель за щаблем… Та ось голова його виткнулася над дахом. Лютий потік холодного повітря вдарив йому в чоло, забив дух. Примружившись, Артеміс спробував крізь снігову круговерть оглянути дах. Ага, ось і люк! У самому центрі. Заповітний люк… Лишалося тільки подолати сталеву пустелю, відполіровану вітром і снігом. П’ять метрів відстані — й хоч би за що-небудь зачепитися рукою. Тут навіть носорожа сила не допомогла б. Нарешті Артемісові випала нагода скористатися своїм розумом. Кінетика й інерція. Все дуже просто — в теорії.

Щосили чіпляючись за крайку вагона, Артеміс виліз на дах. Вітер тут-таки заповз йому під ноги й підкинув їх у повітря сантиметрів на п’ять, погрожуючи, що ось зараз скине й усього зухвальця з потяга.

Ще міцніше вчепитися у крайку. Ох, хіба ж на це створено ці пальці? За останні півроку Артеміс не брав ними нічого більшого за мобільний телефон. Зате хто б набрав Мільтонів «Утрачений рай» за двадцять хвилин? Тільки Артеміс це зробить, а більш ніхто. Але щоб чіплятися цими пальцями за дах вагона в полярну сніговицю? Ні, більше він не витримає… Але, на щастя, Артеміс і це врахував у своєму плані.

Буквально за частку секунди до того, як його пальці неминуче розціпилися б, хлопець розчепив їх сам. Порив вітру відразу ж підхопив його й жбурнув до люка, просто на його металеву раму.