Розділ «ЙоунКолфер Артеміс Фаул. Місія в Арктику»

Тому Артеміс Фаул виткнув голову крізь плазму, відкинув забороло й зробив такий живлющий, хоча, можливо, й останній у його житті вдих. На щастя для нього, погляди всіх присутніх у приміщенні були прикуті до екранів, де Артемісові друзі билися не на життя, а на смерть. Цього разу Артемісові поталанило трохи більше, ніж його друзям.

«Їх забагато», — подумав Лаккей, вискочивши з-за рогу й уздрівши перед собою чи не цілу армію Б’ва Кел, що саме міняла батарейки у своїх «свинорилах».

«О боги! — вражено подумали одні гобліни, побачивши Лаккея, що мчав на них. — Що це за троль у штанях летить на нас?»

«Ну чому я не послухався мами й вступив у зграю?» — шкодували інші.

І тоді Лаккей упав на них згори, мов караюча десниця. Тільки уражав він ворогів не лише правою і не лише рукою. Троє гоблінів вибули з лав, не встигши й збагнути, що ж із ними сталося. Четвертий прострелив собі ногу, а ще кілька гоблінів гримнулися на підлогу, прикидаючись убитими.

Артеміс бачив усе, що діялось, на плазмових екранах оперативного центру лабораторій. Спостерігав разом з іншими глядачами, що були там. Але для гоблінських генералів то була чиста розвага, таке собі телешоу. Вони хихотіли й плескали в долоні, дивлячись, як Лаккей розправляється з їхніми військами. Генерали щиро веселилися, бо весь неймовірний героїзм того одинака не мав ніякісінької ваги. Зала оперативного центру була абсолютно неприступна, а сам-один Лаккей нізащо не дав би ради кільком сотням гоблінів, що розбрелися по будівлі.

Артеміс мав якихось кілька секунд, аби скласти план дій. А він-бо, як на те, не мав жодного уявлення, як користуватися всією цією технікою підземного світу. Погляд його метався по стінах, вишукуючи хоч що-небудь, чим він міг би скористатися. Хоч би що-небудь…

Ага, ось! На одному з маленьких екранчиків, поміщених збоку від основних екранів, Артеміс раптом помітив О’Гира, зачиненого у власному оперативному кабінеті. Ось хто йому допоможе! Кентавр стільки часу просидів під замком, то вже ж напевне придумав якийсь план. Артеміс знав, що навряд чи вибереться з труби непоміченим, що його швидко виявлять і без вагань знищать. Отже, діяти треба швидко!

Хлопець підтягся, перехилився з труби й гепнувся на підлогу, аж глухо ляснуло. Просякнутий плазмою одяг заважав йому рухатися, а тут треба було швидко підбігти до моніторів. Кутиком ока Артеміс бачив, що в його бік почали обертатися голови. Хтось рушив йому навперейми. Хтось один? Двоє? Він не знав, але він повинен устигнути, неодмінно повинен!

Під зображенням О’Гира хлопець побачив мікрофон і натис на кнопку.

— О’Гире! — прохрипів він. Плазма скрапувала з його плечей на пульт. — Ти мене чуєш?

Кентавр відреагував миттєво.

— Фаул? Що з тобою?

— Маю п’ять секунд, О’Гире. Мені потрібен план, інакше всі ми пропали.

О’Гир коротко кивнув головою.

— План готовий. Виведи мене на екрани.

— Але як?

— Натисни кнопку загальної конференції. Жовту. Коло, від якого розходяться промінці, мов від сонця. Бачиш?

Артеміс знайшов кнопку й ударив по ній кулаком. І тоді щось ударило його. Дуже боляче.

Генерал Кривобік перший помітив дивну істоту, що випала з плазмової труби на підлогу. Що то таке? Піксі? Начебто ні… О боги! То була людина!