Розділ «ЙоунКолфер Артеміс Фаул. Місія в Арктику»

— Ну, ще в плазмі водяться плазмові змії…

В Артеміса мало не підігнулися коліна.

— Ти серйозно?

— Ні, жартую, — признався гном. — Тепер ось що. Довжина твоєї руки близько півметра. Тож лічи: шістдесят разів підтягнешся — і тоді можеш вилазити звідтіль.

— Моя рука трохи коротша. Радше треба лічити до шістдесяти трьох.

Він поклав гномову волосину до нагрудної кишені.

Мульч здвигнув плечима.

— Хай там як, хлопче. Це твоя шкура. Ну то катай, не гай часу.

Гном переплів пальці рук, Артеміс став ногою в цю подобу стремена. І тут йому подумалось: а може, краще не лізти? Але саме тієї миті пан Копач закинув його в трубу. Жовтогаряче желе жадібно всмоктало його в себе, за одну секунду огорнувши все тіло.

Плазма пульсувала довкола нього, мов яка жива істота, витискаючи бульбашки повітря з його одягу. Одна велика іскра зачепила ногу, й усе тіло здригнулося від гострого болю. І це Мульч називає легеньким пощипуванням?

Артеміс озирнувся на гнома, що виднів крізь жовтогаряче желе. Якось по-дурному всміхаючись, Мульч підніс догори два великі пальці. Хлопець вирішив неодмінно запросити Мульча до себе на роботу — якщо, звісно, пройде через усе це й лишиться живий.

І він поповз уперед. Наосліп. Раз підтягся, другий…

І йому здалося, що він ніколи не доповзе до рахунку «шістдесят три».

Лаккей звів свого «Зіґ Зауера». Гуркіт кроків, відбиваючись від металевих стін, став просто оглушливий. З-за рогу, випереджаючи своїх господарів, вигулькнули тіні. Тілоохоронець прицілився, поки що приблизно.

Ось виткнулася голова, вельми схожа на жаб’ячу. Роздвоєний язик облизував вибалушені очні яблука. Лаккей натис на спусковий гачок. Куля пробила в стіні просто над гобліновою головою дірку завбільшки з диню. Голова квапливо щезла. Звісно, Лаккей промахнувся навмисно. Завжди краще налякати ворога, ніж просто його знищити; страх — найдієвіша зброя. Скільки ж міг отак протриматися Лаккей? Не вічність, аж ніяк ні… Дванадцять пострілів. І все.

Ось гобліни знов осміліли. Їхні голови дедалі частіше витикалися з-за рогу… А набоїв лишалося все менше й менше… Ось уже витрачено й останній.

І тоді тілоохоронець вирішив, що пора вже піти врукопаш. Він випростався й, рухаючись безшелесно, мов пантера, кинувся назустріч ворогові.

Тільки двоє людей на планеті могли зрівнятися з Лаккеєм у володінні бойовими мистецтвами. Один із них доводився йому родичем, а другий жив на острові у Південнокитайському морі й цілими днями то медитував, то збивав горіхи з кокосових пальм.

Гоблінів можна було тільки пожаліти.

Двері до оперативного штабу Опал Кобой охороняли двоє гоблінів. Обидва були озброєні до зубів, а що вже товсті — мов два штабелі коротких дощок. Попри купу суворих настанов, сторожі блаженно куняли, не скидаючи шоломів, і тому запізно помітили двох ельфів-поліціянтів, що несподівано вискочили з-за рогу.