Розділ «В’язниця нового зразка»

Ніколи жоден з засуджених на довічне ув'язнення не заспокоювався. Кожен в'язень удень і вночі обмірковує, як би вирватися з тюремних стін. Один — шматком підкови, другий — рашпилем, третій — уламком скла починає длубати стіну в'язниці. В моєму розпорядженні є різні знаряддя, та стіни моєї в'язниці товщі за стіни всіх інших тюрем. Що з того, що вирвусь я на волю, а далі що робити?

Часу для таких міркувань у мене було досить.

Цілий день я те й робив, що топив грубку шматками м'яса. Бебі вже могла мені навіть допомагати в дечому. Вона притягала навантажені м'ясом сани, потім брала передніми лапами кусні й кидала в грубку. Поки я обслідував місцевість, вона сама підтримувала в грубці вогонь.

Певну надію я покладав на льодові бурульки. Для того, щоб лід почав танути, потрібна теплота вище нуля. В цій же печері тепле повітря чомусь тягне знизу. На глибині печери на чотири градуси тепліше, ніж на високій галереї, хоч за законами природи мало б бути навпаки.

І в Угорщині є відомі льодові печери, але лід в них тримається тільки взимку, а влітку — тане. А в цій печері — вічний лід, хоча він і весь час розтає.

Льодові стовпи в цій моїй в'язниці створюють справжній лабіринт. Місцями з тисяч гострих льодових цівок утворюються склепіння, в глибині печери теж стирчать льодові цівочки. З верхніх безнастанно капає вода на нижні, що невпинно ростуть. Місцями я мусив сокирою прорубувати собі шлях у цьому льодовому палаці. Нарешті щасливий випадок допоміг мені знайти те, що я шукав. Підо мною провалилася льодова кора, і я впав у яму.

Яке щастя, що там, нагорі я прив'язав себе міцною мотузкою до льодового стовпа. Коли б я цього не зробив, то провалився б, мабуть, навіки в безвість. Стіни ями не були стрімкими — я не стільки падав, скільки ковзався по рівній, мов дзеркало, площині. Добре, що я не взяв з собою лампи — тут, напевно, вона розбилася б. Замість лампи я причепив до пояса шахтарського ліхтаря, бо думав, що можу натрапити на вибухові гази. Крім цього, при мені був кілограм магнійового дроту. Якщо його запалити, він світить, мов електрична лампа.

Повітря було лагідне. Я догадувався, що спускаюся в тунель, який веде в глибоку печеру. При світлі шахтарської лампи я побачив, що з стелі звисають вапнякові сталактити. Далі йти не наважився і за допомогою мотузки видряпався назад у льодову печеру.

Отже, я дізнався, що з цієї печери можна дістатися в іншу. Нова печера дуже простора, подібна до тієї, що в Трансільванії біля Гомород-Алмаша. А печера біля Гомород-Алмаша складається з тридцяти великих печер і тягнеться на цілі дві милі. Мені треба було забезпечити себе харчами й всім необхідним знаряддям, щоб вирушити в похід по скелях.

Бебі я не говорив нічого, хоч вона так розумно поглядала на мене своїми зеленими очима, наче питала: «Ти покидаєш мене?» Я ж думав, що неодмінно повернуся сюди. Адже тут я залишав цілий склад.

Ладнаючись у путь, я прив'язав до чобіт кішки, взяв з собою гак і залізний кіл, до пояса причепив кайло і прив'язав до спини мотузяну драбину. Шубу я скинув з себе вже при вході в тунель. Чіпляючись за мотузку, яку закріпив нагорі до льодового стовпа, я обережно спустився в глибину. З тунелю добрався до штольні, що проходила через вапнякову скелю. Вздовж штольні дзюркотів білий, наче молоко, струмочок, який ніс талі води з верхньої печери. Шахтарі таку воду називають гірським молоком.

Молочнобілий струмочок невдовзі зник у боковій прірві, а штольня звідси пішла стрімко вгору. Грунт її уже не був ковзким. У бокових стінах штольні я розпізнав породу силурійської системи. На цьому місці мій термометр показував вісім градусів тепла.

Компас показував, що штольня простяглася в північно-західному напрямку, тобто в напрямку долини, яка лежала за горою Ціхі.

Чим пояснити таке підвищення температури?

Це явище має хімічну, чи якусь іншу причину? Адже сюди вогонь з середини земної кулі вже не досягає. Так, ламаючи голову над вирішенням цього складного питання, я дістався до кінця штольні.

Передо мною відкрилося широке підземелля, з темрявою якого вже не могла боротися моя шахтарська лампочка. Під ногами зяяла страшна прірва, дна якої я не бачив.

Шахтарська лампа блимала бадьоро на знак того, що тут немає вибухових газів. Отже, я міг сміливо користуватися дротом з магнію. Склавши докупи два дроти, щоб світло було яскравим, я запалив їх. При сліпучобілому світлі передо мною відкрилася лійкоподібна прірва. Діоритова скеля становила одну з її стін. Подекуди виднілися шари сланцю.

Між шарами сланцю й діоритовою скелею віддалік виднівся вхід до штольні, що, мабуть, була продовженням тієї, якою прийшов я сюди. Інша стіна, за формою — півкуля, відкривала казкову панораму — мозаїчну споруду, підземний королівський палац, що його збудували підземні гноми. Фундаментом цієї споруди був сланець, вкритий білим гіпсом та зеленим малахітом. Подекуди виднілися незвичайно зелені велетенські малахітові брили, серед яких я побачив величезну малахітову скелю, що була більшою за шістсотцентнеровий малахіт з Нижньотагільських копалень. (З неї можна б витесати цілу каплицю!) Величезні темнозелені камені довкола були облямовані синім мідним лазуритом, а ця лазуритова кайма до того ж наче засіяна мідяночервоними зірками, яскравими вісмутовими прожилками, абрикосовими кольорами кобальту. На одному місці шпалеру цього королівського престолу срібною стрічкою перетинав азбест, загаптований чудовими кристалами міді форми чотирикутних зірок, цілих дерев чи розгалужених кущів. А на фоні цього розкішного палацу підземного володаря стоїть трон — суцільна брила міді, заввишки, мабуть, двадцять, завширшки десять метрів. Ця брила більша, ніж та, що її знайшли в Англії, та й розкішніша за ту. Східці до цього королівського трону були утворені з велетенських малахітових каменів.