Розділ «Підпалення вулкана»

Тепер розповім вам, які саме думки роїлися в моїй голові, поки я шив.

А міркував я ось про що: по-перше, сушу, на якій я зараз перебуваю, принесла сюди величезна льодова маса. Отже, якщо вона цю землю принесла, то може її й віднести.

Моє припущення підтримувалося і тим, що цю печеру відвідують кити. Вони приходять сюди або з Гренландського моря, або з Льодовитого океану, які, напевно, розташовані поблизу.

Нашу сушу, цей острівець на кризі, затримують тут тільки льодові гори, що її оточують. Коли б можна вирватися з-поміж них, то острівець поплив би далі.

Але куди?

Через Північний полюс в Америку? Морська течія, певно, підхопила б його і віднесла б кудись до великого материка.

Що могло б визволити цей острівець звідси? Дуже великий землетрус. А потім, як ця земля плистиме між кригою?

Саме над цим я сушив собі голову. Важко сказати, чиї ідеї скромніші — мої, чи Наполеона III, коли він сам, у супроводі одного лише орла, вирушив здобувати Францію; чи Моріца Беньовського, котрий з однією гарматою збирався захопити цілий острів Мадагаскар. Та мною керує не честолюбство — я хочу тільки викрасти звідси Землю Франца-Йосифа.

На цій землі я єдиний і повновладний господар і маю всі підстави казати зараз про себе: «Держава — це я».

Я тут і народ, і володар. У мене величезні скарби під землею, і я не маю жодних боргів. Вів я війну і на морі, і на суші, вів переможно. Скорений ворог заплатив мені контрибуцію. Маю і підлеглих — одного сідлаю і їжджу на ньому, другого — дою.

Підставою для моїх подальших планів були припущення, що мої первісні люди зайшли до цієї печери з поверхні суші. Коли так, то звідси можна і вийти.

Я вже давно шукаю виходу. Бокових щілин тут досить. Тільки от загадка — котрою мені піти? Одні щілини ведуть угору, інші — вглиб. Я вибрав останні. Коридор між скелями був дуже вузький, місцями я міг пролазити тільки рачки. Цей коридор вів спершу через сланцьові шари, потім униз крізь пісковик. В одному місці я почув знайомий запах. Спалахнула надія: тут поблизу має бути кам'яне вугілля й нафта. Тепер треба йти обережно, бо де вугілля, там і вибухові гази.

В одному з поворотів скелястого коридора я раптом почув голос живої істоти.

Що це? Бджола гуде? Тут, у підземеллі? Вище 85° північної широти, де немає комах? Не було їх і в часи утворення кам'яновугільних шарів.

А ця бджола так і дзижчить над моєю головою, немов застерігає, щоб не наближався до неї, бо вжалить.

Це не сон, не омана! Бо коли затулю вуха, нічого не чую, а відкрию — знову бджолине гудіння. Підходжу ближче. Тепер мені здалося, наче бджола потрапила в павутину й гуде жалісно. Почав я дошукуватись, що воно таке. Раптом гудіння бджоли перейшло у крик великої сови. Дротяний циліндр моєї лампи запалав червоним полум'ям. Тепер я вже знав, яка то була бджола. Коли б вона вжалила, я дістав би путівку на той світ.

З тоненької щілини між скелями тягне нафтовим газом, який і гуде так жалібно. Отже, я потрапив у небезпечне місце. Вже відчувалися загрозливі запахи. Шахтарська лампа не захищає від небезпеки, а лише застерігає від неї — дає знати, що вибухові гази близько. Я прикипів до скелястої стіни. Але чому моя лампа спалахувала тільки коло щілини? Адже коли б крізь ту маленьку щілину нафтовий газ струмів лише протягом однієї ночі, увесь коридор був би повний газу, і моя лампа зразу відчула б його. А ця нафта вже довгі тисячі років гуде, виспівує тут, мов бджола. Виходить, цей газ десь щезає. Я не кинувся навтіки. Адже ж я шукав саме те, що мене зараз налякало. Я поставив шахтарську лампу на землю — вона вже не палала — і спробував, поки міг бачити дорогу, просунутись уперед. Мене штовхало якесь передчуття. Я відійшов далеко і, вже не бачачи світла лампи, просувався навмання. Тепер у мене об'явився інший дороговказ. Я почув якийсь особливий шум підземного водоспаду. При кожному моєму кроці шум посилювався. Я догадувався, що переді мною велика печера, через яку рине стрімка вода. Що це за вода, яка між кригою досі не замерзла? Бажання дізнатися про все вело мене вперед. У кінці коридора почало світлішати.

Промінь з неба!