Розділ «Виникнення нового світу»

Що творча діяльність землі не пошириться на весь острів, я міг передбачати собі заздалегідь. Вона пошириться тільки в тій частині, яка лежить поблизу нашого вулкана, або й безпосередньо над горючим шаром вугілля.

До цих місць я ще й тепер не міг наблизитись. Низини були недоступними. З гір уже зник і лід, і сніг, а в долинах лежав такий намул, що через нього ні пройти, ні проїхати.

В грязюці, певно, були залишки загиблої ще в прадавні часи рослинності, яка досі лежала під кригою.

Спробував я йти на ходулях з двох дощок, прив'язаних до ніг, та то була не хода, а мука. Треба чекати кращих часів.

А поки що в мене було інше, більш приємне заняття.

Я вчив Нагаму своєї мови, а з старим вивчав їхню. Коли ми могли вже зрозуміти один одного, я розповів їм, що існує невідомий для них світ, розповів, що там робиться. Запевняв я їх, що колись і нам пощастить жити в тому світі. Старий був мудрою людиною, бо не тільки уважно слухав мою розповідь, а навіть пообіцяв мені, що коли повернемося в Угорщину, прочитає в Угорській Академії наук лекції з історії правіку. Коли старий трохи відсвіжився амбровим спиртом, до нього повернулася надзвичайна пам'ять. Розповів він, що ця земля тут називалася «Над» і назвав усі рослини, які вкривали в ті прадавні часи гори й долини цього краю.

На полях росла «шітта» — яра пшениця та «буссемет» — двозерна пшениця. Росла також двох видів цибуля — «ацалія» та «шассір», квасоля «фол». На рослині «гефен», що оповивала гілля дерев, родили солодкі грона, сік яких п'янив голову, а на чорноземі озерного дна тяглося огудиння гарбузів; смокву й мигдаль родили дерева «шікмім» і «шакед». Запашними квітами красувались рослини «кімош» та «шабацелет» — по-нашому, нарцис і лілея. З стебла «дохана» вичавлювали солодкий мед (можливо, це була цукрова тростина). На схилах росли вічнозелені кипариси.

Старий Ламек не пам'ятав окремих долин, та все ж пригадав і показав мені стежку через гірські хребти, якою можна було дістатися до підніжжя вулкана.

Вирішив я по тій стежці наблизитися до кратера вулкана. Попрощався з своїми близькими, зібрав у клунок необхідне знаряддя й харчі, взяв з собою Бебі й вирушив шляхом, що показав старий.

Дорога була хоч і важка, та все ж цілком прохідна. Вона вела через скелі та прірви, і я щогодини відпочивав.

Після восьмигодинних мандрів з поміччю Бебі я наблизився до вулкана.

Вулкан був останнім відрогом гірського хребта, а перед ним, наче котел, лежала долина, дно якої було залите озером. Це не смарагдове дзеркало, не весела водяна гладінь, в якій відбивається синє небо, — озеро від сяйва на небі червоне, наче кров.

Коли я почав спускатися до озера, то відчув, як поступово температура повітря підвищується — ця долина та озеро підігрівалися знизу.

Грязюка, яку я місив, зійшовши в долину, була теплою.

Долина ще не пробудилася, ще спала. В ній не було ні тварин, ні рослин. Нелегко було й мені зносити цю спеку, не те що Бебі, яка тим більше не звикла до неї. Бебі мерщій побігла викупатися в озері. Та ледь плигнула у воду, як хутко й вискочила звідти. Озеро було гарячим.

З озера, на мій превеликий подив, замість уже раз пофарбованої в синій колір ведмедиці, випливла червона. Та цю червону фарбу Бебі миттю струснула з себе.

Я спустився до озера і зачерпнув пляшечкою води. Вода мала колір кіноварі. За допомогою лупи я дізнався, в чому полягає причина такого забарвлення. В склянці кишіли найпростіші істоти — інфузорії. Всі ці істоти воюють між собою, гризуться й ковтають одне одного.

Кишіли тут істоти невидимого простим оком світу — гадючки-веретільниці — все подібне до коліщат, виделок, рукавичок, гребенів, котячих кігтів, цівочок, зірок, сонць, півмісяців, лебединих ший, слонових хоботів, пляшечок, вусатих перлин, дзвонів, зигзагів, мотузяних вузлів, вісімок, мережива, однорогів, корон, двоколесок, булав, гіацинтів, акул. І все це, збите в густу масу, вмістилося в одній скляночці води. Вода в озері наче перетворилася в кров. Значить, тварина виникла раніше за рослину!