Розділ «Острови в океані»

Він лежав, укритий легкою ковдрою, з пов'язками на всіх трьох ранах. Перев'язуючи їх, Хіль густо засипав кожну сульфідином, і Томас Хадсон бачив той білий, наче цукрова пудра, порошок на дошках містка біля штурвала, де він стояв, коли Хіль перев'язував його. А коли знімали брезент, щоб йому було більше повітря, помітив три дірочки, пробиті кулями, і ще кілька таких самих ліворуч від них. Помітив і дірки, пропороті гранатними осколками.

Він лежав, а Хіль дивився на нього й бачив його вибілене морською сіллю волосся та посіріле обличчя над краєм ковдри. Хіль був простосердий хлопчина. Справжній атлет, майже такий самий, як і Ара, він міг би стати чудовим бейсболістом, якби опанував кручені подачі. Його рука була створена для кидків. Томас Хадсон поглянув на нього й усміхнувся, пригадавши, як він метав гранати. Потім усміхнувся просто так, самому Хілеві з його великими мускулястими руками.

— Тобі б на подачі грати, — мовив він і сам не впізнав свого голосу.

— Мені завжди бракує витримки.

— Сьогодні не забракло.

— Може, раніш не було в ній справжньої потреби, — усміхнувся Хіль. — Змочити тобі водою губи, Томмі? Ти не відповідай, тільки кивни головою.

Томас Хадсон заперечливо похитав головою і подивився на внутрішню затоку, що скидалась на велике озеро. По ній гуляли білі баранці. Але хвиля була невисока, і вітер саме такий, щоб іти під вітрилами, а в далині синіли пагорби Турігуаньйо.

Ось що ми зробимо, подумав він. Підемо просто до Сентраля або до того другого селища, там має бути лікар. А втім, ні, сезон уже скінчився. Але ж доброго хірурга можна привезти й літаком. Люди там усі хороші. Тільки поганого хірурга мені не треба, це гірше, ніж ніякого. Я собі полежу тихенько, доки прибуде добрий, а тоді вже нехай мене несуть. Треба б прийняти сульфідин і всередину. Але ж мені не можна пити води. Дарма, не журися, хлопче, сказав він собі. Саме до цього було спрямоване все твоє життя. І надало ж Арі пристрелити того німчуру. Коли б не це, то не пішли б намарне всі наші зусилля й було б з них хоч якесь добро. Та ні, добро — не те слово. Була б з них хоч якась користь. Ет чорт, а коли б ті мали стільки всякої зброї, як ми, — страх навіть подумати. Певно, то вони повитягали всі тички в протоці, щоб заманити нас на ту одну. А може, якби ми й узяли полоненого, він виявився б тупаком і нічого б не знав. Та все одно якась користь була б. А тепер з нас уже ніякої користі. Ні, все-таки є. Розміновуємо ж ми той старий черепашатник.

Думав би ти краще про те, як воно буде після війни, коли ти знов повернешся до свого живопису. Стільки ще можна намалювати добрячих картин, і якщо намалювати їх так, як ти вмієш, і не розкидатись ні на що інше, а робити тільки це, то й буде справжнє діло. Так, як ти можеш намалювати море, його більш ніхто тепер не намалює, — якщо ти наполегливо працюватимеш і не встряватимеш куди не слід. От і доведи тепер, що ти справді хочеш здійснити цей свій задум. А щоб здійснити його, ти повинен міцно триматися за життя. Хоча життя людини й небагато важить порівняно з її ділом. Його цінність лише в тому, що без нього не можна. Тож тримайся щосили. Настав час показати, на що ти здатний. От і покажи, ні на що не сподіваючись. У тебе завжди добре скипалася кров, і ти можеш показати себе й тепер. Ми не якийсь там люмпен-пролетаріат. Ми обрана верства і робимо це не задля грошей.

— Томе, дати тобі краплю води? — знову спитав Хіль. Томас Хадсон похитав головою.

Три нікчемні кулі, подумав він, і летить к такій матері весь добрячий живопис, і нікому з того анічогісінько. На біса було цим злощасним кретинам здуру вчиняти оту бійню на острові? Тепер здалися б собі в полон, і все скінчилося б добре. Цікаво, хто був той, що вийшов здаватись і попав під кулю Ари? Мабуть, із таких, що й отой, котрого вони пристрелили на острові. І чого вони такі запеклі фанатики? Ми вперто переслідували їх цього разу і завжди будемо битися до кінця. Але ми не фанатики.

Він почув шум підвісного мотора. Звідси, де він лежав, не було видно, як шлюпка підійшла до катера, але одразу ж по тому на місток піднялись Ара й Віллі. Ара спливав потом, і обидва геть подряпалися в чагарях.

— Ти пробач мені, Томе, — сказав Ара.

— Пусте, — відказав Томас Хадсон.

— Знімаймося вже звідси к бісу, — мовив Віллі, — а я тим часом розкажу тобі. Аро, катай наниз до якоря і пришли сюди Антоніо, хай бере штурвал.

— Ми підемо на Сентраль. Так буде швидше.

— Добра думка, — сказав Віллі. — А тепер, Томе, помовч і слухай мене. — Він раптом спинився і легко поклав руку Томасові Хадсону на чоло, потім засунув її під ковдру і вправно, але дуже обережно помацав пульс. — Не смій помирати, паршивцю, — мовив він. — Лежи ані руш і тримайся, чуєш?

— Наказ зрозумів, — відказав Томас Хадсон.

— У першій перестрілці було вбито трьох, — почав Віллі. Він сидів на містку проти вітру, і Томас Хадсон чув кислий дух поту, що йшов од нього, а його видюще око знову мало страхітливий вигляд, і всі шрами від пластичної операції на обличчі побіліли. Томас Хадсон лежав дуже тихо і слухав його. — Вони мали всього два автомати, але зайняли добру позицію. Спершу їх накрив вогнегасник Хіля, а п'ятдесятки й зовсім змішали з г… І Антоніо теж зробив своє. А Генрі таки мастак крити з тих п'ятдесяток.

— Він завжди був мастак.