Розділ «Острови в океані»

— Не будемо про нього говорити, — мовив Томас Хадсон. — Що тебе ще точить?

— Та все загалом.

— Як це?

— Ну, от я схибнутий, і ти схибнутий, і вся команда в нас — наполовину святі, а наполовину навіжені.

— Зовсім непогано бути і святим, і навіженим.

— Я знаю. Це чудово. Але я звик, щоб усе було якось доладніше.

— Віллі, ніщо тебе насправді не точить. Тобі напекло сонцем голову, і ти трохи розклеївся. А питво в такому стані тільки шкодить, я певен.

— Я теж, — відказав Віллі. — Томе, повір, я не вдаю із себе якесь бісове казна-що. Але чи траплялося тобі коли-небудь по-справжньому з'їжджати з глузду?

— Ні. Все якось не випадало.

— То клятуща халепа, — мовив Віллі. — І хоч би як воно недовго тривало, це однаково ціла вічність. Але пити я покину.

— Та ні. Тільки пий розумно, як пив завжди.

— А я пив, щоб не піддатись отому знов.

— Ми завжди п'ємо задля чогось.

— Еге ж. Але це не пусті слова. Невже ти думаєш, що я збрехав би тобі, Томе?

— Всі ми брешемо. Та я не думаю, що ти збрехав би зумисне.

— Ну, йди вже на свій місток, — сказав Віллі. — Я ж бачу, як ти весь час поглядаєш на воду, наче то дівчина, що от-от утече від тебе. Не питиму я більше нічого, окрім хіба що морської води, а зараз піду допоможу Арі розібрати й скласти зброю.

— Не пий, Віллі.

— Я ж сказав, що не буду, то й не буду.

— Знаю.

— Слухай, Томе. Можна тебе про щось спитати?