Розділ «Острови в океані»

— То й ти вже став німцелюбом? — запитав його Віллі. — Тепер вас із Пітерсом двоє.

— Замовкни, Віллі, — сказав Томас Хадсон.

— А ти чого? — обернувся до нього Віллі. — Хто ти такий? Захеканий ватажок купки завзятих німцелюбів.

— Ходім зі мною, Віллі, — звелів Томас Хадсон. — Аро, коли бульйон нагріється, віднесеш на корму. Всі інші, коли хочете, можете йти дивитися, як помирає німець. Тільки не обступайте його.

Антоніо рушив був за Томасом Хадсоном і Віллі, але Томас Хадсон похитав головою, і він повернувся до камбуза.

Вони зайшли в носовий кубрик. Надворі вже посутеніло, і Томас Хадсон ледве розрізняв обличчя Віллі. В такому світлі воно здалось йому кращим, ніж звичайно, та й дивився він з боку видющого ока. Він поглянув на Віллі, потім на два якірних ланцюги за бортом і на дерево, яке ще видніло на березі. Ненадійне це піщане дно, подумав Томас Хадсон, тоді мовив:

— Ну що ж, Віллі. Кажи, чим ти ще невдоволений.

— Тобою, — відказав Віллі. — Ти занапащаєш себе на смерть, бо в тебе, бач, загинув син. А що не в тебе одного діти гинуть, ти знаєш?

— Знаю. Що ще?

— А те, що отой сучий Пітерс і сучий німчура засмерділи тут усю корму. Та й узагалі, що це за судно, де за помічника кок?

— Як він куховарить?

— Куховарить він чудово, та й на малих суднах знається краще, ніж ми всі разом узяті, включаючи й тебе.

— Куди краще.

— В гузно все це, Томе. Ні, я не з'їхав з глузду. Не маю з чого з'їжджати. Просто звик жити інакше. А судно мені подобається, і всі хлопці на ньому подобаються, крім того сучого Пітерса. От тільки не занапащай ти себе.

— Та я й не занапащаю, — відказав Томас Хадсон. — Просто не можу думати ні про що інше, крім діла.

— Ти такий праведний, що хоч зараз тебе на хрест, — сказав Віллі. — А ти подумай краще про курв.

— До них же ми й керуємо.

— Оце інша розмова.

— Ти вже одійшов, Віллі?

— Еге ж. А що мені в біса станеться? Це, мабуть, той німчура мене допік. Вони йому там так усе гарно влаштували, як ми нікому із своїх не зуміли б. Та якби й зуміли, то просто не мали б на це часу. А вони знайшли час. Нехай вони й не знали, що ми так близько. Але того, що за ними женуться, не могли не знати. Тепер за ними всі женуться. І все ж вони подбали про нього так, як тільки можна подбати про людину в його становищі.