Розділ «Острови в океані»

— Томе, Віллі став страшенно лихий на язик. Невже він не розуміє, що мені боляче чути такі слова? Невже не знає, що я сама таких слів ніколи не кажу і, скільки живу, не робила ніякої свиноти й ніяких розпусних штук?

— Тим-то ми й звемо тебе Цнотлива Ліл.

— Якби мені хто сказав: робитимеш оті штуки — розбагатієш, а ні — то будеш довіку бідна, я б краще залишилась бідна.

— Я знаю. Ти просила бутерброд?

— Потім, я ще не хочу їсти.

— То, може, вип'ємо ще по одній?

— Гаразд. Слухай, Томе, поясни мені одну річ. Щось Віллі казав про якогось кота, і він нібито в тебе закоханий. Це ж неправда?

— Ні, правда.

— Та це ж просто жах.

— Ніякий не жах. І я в нього теж закоханий.

— Ой, ну що ти таке кажеш! Не глузуй з мене, Томе, прошу тебе. Он Віллі глузував так, що я аж заплакала.

— Я справді люблю цього кота, — сказав Томас Хадсон.

— Навіть чути про це не хочу. Томе, а коли ти повезеш мене до бару для божевільних?

— Десь цими днями.

— І божевільні справді приходять туди, як звичайні люди, і розмовляють, і п'ють?

— Точно так само. Єдина різниця, що на них сорочки та штани з мішковини.

— А правда, що ти грав у бейсбольній команді божевільних проти команди прокажених?

— Правда. Божевільні ще ніколи не мали такого забійника.

— Як же ти з ними спізнався?

— Просто їхав колись із Ранчо Бойєрос і спинився по дорозі, бо місце сподобалось.