Розділ «Свято, що завжди з тобою»

— Ви повинні читати або справді добрі книжки, або геть погані.

— Я читав справді добрі книжки цілу зиму, й цілу минулу зиму, й читатиму їх цілу наступну зиму, і я не люблю геть поганих книжок.

— Чому ж ви тоді читаєте цю базгранину? Це претензійна базгранина, Хемінгуею. Її писав мертвий чоловік.

— Мені цікаво знати, що пишуть інші, — сказав я. — І це допомагає мені не думати про те, що пишу я.

— А ще кого ви читаєте?

— Д.Г. Лоуренса, — відповів я, — В нього є кілька дуже гарних оповідань, одне з них називається «Прусський офіцер».

— Я намагалася читати його романи. Це казна-що. Він жалюгідний і безглуздий. Він пише, як хворий.

— А мені сподобалися «Сини й коханці» і «Білий павич», — відповів я, — Хоча «Павич», може, й не так. А от «Закоханих жінок» я не подужав.

— Якщо ви не хочете читати поганих книжок, а хочете, щоб книжка вас справді захопила й щоб вона була по-своєму чудова, — почитайте Мері Беллок Лоундс.

Я вперше почув це ім'я, і міс Стайн дала мені почитати «Постояльця», чудову повість про Джека-Патрача, і ще одну книжку — про вбивство в неназваному передмісті Парижа, не інакше як в Анген-ле-Бен. Обидві книжки виявилися прекрасним розважальним чтивом, з досить вірогідними персонажами й цілком переконливими вчинками і страхіттями. Вони були ніби створені для того, щоб їх читали після роботи, і я прочитав усі твори місіс Беллок Лоундс, які зумів дістати. Назбиралось їх, однак, небагато, й інші не могли зрівнятися з першими двома, і, поки не почали з'являтися чудові романи Сіменона, мені не траплялося книжок, що так добре читалися б у порожні денні чи нічні години.

Гадаю, міс Стайн сподобалися б добрі речі Сіменона — першою я прочитав чи то «L'Ecluse Numero 1», чи то «La Maison du Canal»[15], — a втім, твердити не беруся, бо коли я познайомився з міс Стайн, вона не любила читати по-французькому, хоч залюбки розмовляла цією мовою. Перші дві книжки Сіменона, котрі я прочитав, дала мені Дженет Фленнер. Вона любила читати по-французькому, а Сіменона вже читала, коли він був ще судовим репортером.

Я не пригадую, щоб за ті три-чотири роки, протягом яких ми приятелювали, Гертруда Стайн хоч раз схвально відізвалася про якогось письменника — крім тих, що прихильно відгукувалися на її твори чи в якийсь спосіб сприяли її успіхам. Виняток становив Рональд Фербенк, а пізніше — Скотт Фіцджеральд. Коли я познайомився з нею, вона захоплювалася Шервудом Андерсоном, але не як письменником, а як людиною, й особливо палко вихваляла його чудові, величезні й лагідні італійські очі та добру і приязну вдачу. Мені було байдуже до його чудових, величезних і лагідних італійських очей, зате дуже подобалися деякі його оповідання. Всі вони були написані просто, а деякі — майстерно, і він знав людей, про яких писав, і по-справжньому їх любив. Міс Стайн не бажала говорити про його оповідання, вона говорила про нього тільки як про людину.

— А якої ви думки про його романи? — спитав я її.

Вона не бажала обговорювати творчість Андерсона, як не бажала говорити про Джойса. Того, хто двічі згадував про Джойса, вже ніколи більше не запрошували до цього помешкання. Це було все одно, що в розмові з одним генералом прихильно відгукнутися про іншого. Ви відразу помічаєте, що припустилися похибки, і вже ніколи не зробите її вдруге. Зате в розмові з генералом ви завжди можете згадати про іншого генерала, якого цей ваш співрозмовник колись переміг. Тоді генерал, з яким ви розмовляєте, всіляко хвалитиме переможеного генералу й з приємністю згадуватиме, як він його розгромив.

Оповідання Андерсона були надто добрі для того, щоб правити за тему приємної розмови. Я міг би сказати міс Стайн, що романи його дуже слабкі, але й це було б нерозважно, бо означало б, що я критикую одного з найвідданіших її прибічників. Коли ж з-під його пера вийшов роман, який врешті дістав назву «Темний сміх» і був такий поганий, безглуздий і надуманий, що я не витримав і написав на нього пародію[16] міс Стайн страшенно розгнівалась. Адже я дозволив собі напасти на людину, що належала до її почту. Але перед тим вона не гнівалась. І сама почала всіляко вихваляти Шервуда, коли його творчість зайшла в безвихідь.

Вона розсердилася на Езру Паунда за те, що він поквапився сісти на маленький, ламкий і, певно, незручний стілець, якого, можливо, йому підсунули навмисне і який чи то тріснув, чи й зовсім поламався. А те, що Езра був великий поет, лагідна і шляхетна людина, і що він несамохіть сів на той стілець, просто не бралося до уваги. Причини її неприязні до Езри, викладені вельми вправно і злобно через багато років по тому, були вигадані від початку й до кінця.

Саме коли ми повернулися з Канади й оселилися на вулиці Нотр-Дам-де-Шан і ще приятелювали з міс Стайн, вона й сказала оту фразу про втрачене покоління. В старому «форді» моделі «Т», яким вона тоді їздила, вийшло з ладу запалювання, а молодий гаражний механік, що останнього року війни був на фронті, не зумів добре полагодити його, чи, може, просто не сходів лагодити її машину поза чергою. Так чи так, він виявився не sérieux[17], і після скарги міс Стайн хазяїн гаража вишпетив його. Хазяїн сказав йому: «Ви всі — génération perdue!»

— Оце-то правда! Всі ви такі! — вигукнула міс Стайн. — Вся молодь, що побувала на війні. Ви — втрачене покоління.

— Ви так гадаєте? — спитав я.

— Так, так, — наполягала вона. — Для вас не існує нічого святого. Ви всі спиваєтеся…