Розділ «Свято, що завжди з тобою»

— Хіба механік був п'яний? — спитав я.

— Звісно, що ні.

— А мене ви коли-небудь бачили п'яним?

— Ні. Але ваші друзі напиваються.

— Я теж, буває, напиваюсь, — сказав я. — Але я ніколи не приходив до вас п'яний.

— Не приходили. Я цього й не казала.

— Певно, хазяїн вашого механіка був уже п'яний об одинадцятій ранку, — сказав я. — Через те з нього й вилетів такий крилатий вислів.

— Не сперечайтеся зі мною, Хемінгуею, — відповіла міс Стайн. — Ви мене однаково не переконаєте. Хазяїн гаража має рацію: всі ви — втрачене покоління.

Згодом, працюючи над своїм першим романом, я спробував урівноважити фразу, принесену міс Стайн із гаража, словами Екклезіаста. Але того вечора, повертаючись додому, я думав про хлопця з гаража й про те, що його, можливо, везли пораненим у такому самому «форді», переобладнаному на санітарну машину. Я згадував, як у цих «фордів» горіли гальма, коли вони, наповнені пораненими, спускалися гірськими дорогами на першій швидкості, і як кінець-кінцем доводилося гальмувати, вмикаючи задній хід, і як останні «форди» ми зіштовхували порожняком з гори, щоб отримати замість них великі «фіати» з надійною коробкою передач і металевими гальмовими колодками. Я думав про міс Стайн, про Шервуда Андерсона, і про самозакоханість, і про те, що краще — духовні лінощі чи самодисципліна. Зрештою, думав я, хто з нас втрачене покоління? Я саме підходив до «Клозері-де-Ліла», і світло падало на мого давнього приятеля — бронзову статую маршала Нея, затінену деревами: він стояв там сам-один з оголеною шаблею, і ніхто не прикривав його з тилу, і я подумав, як же йому не пощастило під Ватерлоо! Всі покоління втрачені з тієї чи іншої причини, думав я, так воно завжди було й завжди буде, і я зайшов до «Ліла», щоб скласти статуї компанію, і, перше ніж повернути додому, до кімнати над тартаком, випив холодного пива. Я сидів за пивом, дивився на статую і згадував, скільки днів Ней із зброєю в руках бився в ар'єргарді, відступаючи від Москви, з якої Наполеон поїхав у кареті з Коленкуром, і водночас я думав про те, якою доброю і дбайливою приятелькою була мені міс Стайн, і як чудово розповідала вона про Аполлінера й про його смерть у день перемир'я 1918 року, коли натовп кричав: «A bas Guillaume!»[18] — а Аполлінер марив, і йому здавалося, що це кричать проти нього; і я подумав, що робитиму все заради неї і не заспокоюся, доки їй не віддадуть належне за всі її добрі вчинки — присягаюся богом і маршалом Неєм. Але під три чорти її балачки про втрачене покоління і під три чорти всі оті брудні, дешеві ярлики. Коли я дістався додому, піднявся сходами й побачив дружину, й сина, і його кота Ф. Киця, веселих і вдоволених, і вогонь у каміні, я сказав їй:

— Все ж таки Гертруда дуже мила жінка.

— Авжеж, Теті.

— Але часом вона верзе казна-що.

— А я не чую, що вона каже, — відповіла моя дружина. — Адже я дружина. Зі мною розмовляє її подруга.

«Шекспір і компанія»

У ту пору ми не мали грошей купувати книжки. Я брав книжки у книгарні «Шекспір і компанія», на вулиці Одеон, 12, що належала Сільвії Бійч і була водночас і платною бібліотекою. Після холодної, виметеної зимовим вітром вулиці приємно було зайти в теплу, затишну книгарню з великою натопленою грубою, столами та книжковими полицями, з новими книжками у вітрині й фотографіями живих і померлих письменників на стіні. Усі ті фотографії мали вигляд моментальних знімків, і навіть померлі письменники здавалися на них і досі живими. У Сільвії було жваве, виразне обличчя, меткі, мов у лисиці, й веселі, як у молодої дівчини, карі очі та хвилясте каштанове волосся, зачесане назад з ясного чола й підстрижене нижче від вух, над самим коміром її коричневої оксамитової жакетки. Вона мала гарні ноги, була доброзичлива, весела й допитлива, любила пожартувати й погомоніти. З усіх моїх знайомих ніхто не ставився до мене так приязно.

Я дуже ніяковів, коли вперше зайшов до її книгарні, бо не мав при собі досить грошей на те, щоб записатися до платної бібліотеки. Та вона сказала, що я зможу внести заставу тоді, коли матиму гроші, виписала на мене картку й запропонувала взяти стільки книжок, скільки я хочу.

Ніяких підстав довіряти мені вона не мала. Вона не знала мене, та й адреса, яку я назвав, — вулиця Кардинала Лемуана, 74, — була адресою бідняка. Але Сільвія поставилась до мене дуже щиро й привітно, а позад неї піднімалися до самої стелі і тяглись у задню кімнату, що виходила вікнами на подвір'я, десятки полиць, заповнених скарбами її бібліотеки.

Я розпочав з Тургенєва і взяв два томики «Записок мисливця» та одну з ранніх книжок Д. Г. Лоуренса — здається, то були «Сини й коханці», — а Сільвія сказала, що можна взяти ще якісь книжки. Я вибрав «Війну і мир» у перекладі Констанс Гарнетт і «Гравець та інші оповідання» Достоєвського.

— Якщо ви вирішили все це прочитати, то не скоро з'явився знову, — зауважила Сільвія.

— Я принесу гроші, — відказав я. — У мене є вдома.